Це Хвильовий, і ми говоримо сьогодні про Миколу Григоровича Фітільова-Хвильового. Дійсно, факт самогубства, він додає ваги. Я не знаю чому.
Він фактично... Не дає органам, не дає ГПУ взяти його тіло і робити те, що вони хочуть. Він залишає це право за собою. Я наливаюсь вишневим соком своєї невимовної муки і молю Боженьку, щоб він зробив мене генієм. Мешканці, які лягали спати, могли визирати і бачили, як хвильовий катається на людянці, сам один посеред зимової ночі.
От я пишу, бачиш, нема сюжету, а тому що я так хочу, тому що я тут пишу. Товариство, привіт! Ви не повірите, але це знову найкращий літературний подкаст, який трапився з вами. Він називається все ще «Запах слова». Це новий рік, 2024. Ми з ним вас вітаємо.
Хай це рік... буде хоча б дещо кращим, ні ж попередній, а наші розмови кращими не стануть. Сергію вітаю. Вітаю вас.
Це Сергій Черков. Це я. Він все ще мій співведучий. Так, не зважаючи на те, що ти загадував на Новий рік бажання іншого ведучого.
Попри всі спавлення. Валені і з'їдені папірчики. Серега тут. І ми вирішили цього року представлятися по-іншому. Ми будемо говорити, яку книжку ми один одному нагадуємо.
Серега мені в цей січний день нагадує 50 відтінків от сірого. Сидить і нагадує. Це не те, щоб про пристрасть. Скажі, що про зовнішню подібність. Так, ну добре.
якщо ми рухаємось за зовнішньою подібністю, представ вже мене, ти будеш охотен на вівець. А я це хто? Ти, Євгеній, а, точно. Ну, ви знаєте цього пана.
Широко відомий в вузьких колах є колишній член Шевченківського комітету. Колишній член Шевченського комітету. Євгеній Стасіневич, він же Жан-Клод Станісевич, який нагадує мені сьогодні своєю одяжиною, ковтиною, бобочкою.
Ось нагадує мені значення. Муракамі і Охота на вівець. І до серйозного. Я тебе вполював.
До речі, це з їхнього боку прийшла пропозиція робити подкаст. Захантіли. А потім захейтили ви нас.
Ми сьогодні зібрались тут не просто так. Це не єдина новизна в цьому випуску, яка я представив. Ми ще й переосмислили весь цей формат.
Ми спробуємо поговорити для вас про одну фігуру. Але таку, що про неї можна було б цілий сезон записати. Якщо б ви зараз напружились і згадали під знаком кого пройшов 2023, що за ювілеями мали б святкувати на загальнонаціональному рівні, цілком серйозно тут без іронії, ви би краще вмотивували знаходження цієї книжки на нашому столі.
Ой, а я да. Під��іми і покажи, це хвильовий і ми говоримо сьогодні про... про Миколу Григоровича Фітільова-Хвильового.
Того року було 100-та річниця з часу виходу синіх ітюдів. Книжка, яка перепахала українську літературу. Книжка, яка стала цілою віхою, епохою, легендою. І до сих пір, по-моєму, читається ого-го як.
Ми будемо говорити про Хвильового. Ідеал, досконалість, кращого не існує. Будемо говорити про це.
Підкреслимо, що і свій подкаст того року ми назвали на цю честь. а тільки зараз добралися до Миколи Григоровича. Тому про нього і поговоримо.
Сергію, яка ж історія твого знайомства з дядьком Миколою? Де це було? Це було вересневого дощового дня. Я й шов в вулицю. О, 13 число.
Ні, це було не 13 число. Я думаю, що так само, як і в багатьох, моє знайомство з творчістю Ховльового почалось в школі. Так.
І в нашій шкільній програмі була «Я романтика». І я пам'ятаю, що мене в цілому дуже вразив цей текст. Мені Женя заборонив казати «твір» на законодавчому рівні.
Так, це табуйоване слово. Мене вразив цей текст, я пам'ятаю, в школі, але десь більше на якомусь підсвідомому рівні, ніж чимось конкретним. Просто я, прочитавши його, відчув в собі вир емоції, подумав, вау, як цікаво, треба ще щось сфульового почитати.
Таке дуже часто буває. Бувало зі мною в шкільний період, коли я когось читав з українських авторів і думав, вау, прочитаю ще. І я взяв в бібліотеці, значить, собі санаторійну зону, і от на етапі санаторійної зони я зламався тоді. Тобто я почав читати з санаторійної зони, там щось цей депрес, анархіці сумні ходять всі вийти на гору.
І я такий, ну, мабуть, тому тільки один текст в шкільній програмі. І забув, власне, про Миколу Хвильового. Я і згадав вже про нього, мабуть. Це, мабуть, карантин, так, тому що вільний час.
Прийшов час почитати життєстрадні тексти. тверді тексти читати прийшов час. І якраз про санаторійну зону актуально було на карантині читати.
Ну ось, і я такий думаю, блін, точно ж, хвилюй, мені ж в школі так сподобалось. Я перечитав романтику і щось там ще собі на телефон. телефон завантажив, читав, читав, читав, читав, і попались мені там в цій збірці, яку я скачав на телефон, арабески.
І я прочитав арабески, і я ще пару днів їх ходив перечитував, потім якісь фрагменти в голос. Це вже ковід накривав. Так, ковід мене накривав, і мені так сподобалось.
Я був в якомусь незвичайному захваті, і досі в мене є улюблена цитата з арабесок, яку я намагаюсь вставляти якнайчастіше в своєму житті десь. Встав. Це...
що я наливаюсь вишневим соком своєї невимовної муки і молю Боженьку, щоб він зробив мене генієм. І мені так подобається це формулювання. Я молю Боженьку, щоб він зробив мене генієм.
І вона мені подобається на багатьох рівнях. По-перше, вона дуже іронічна, забавна і весела, ця цитата. А по-друге, вона в цілому відзеркалює творчий процес моєго написання стендапу. Я завжди сідаю писати жарти і думаю, ось Боженька мені вона.
Дай мені соку, щоб я на речі щось з цього всього написав. Ну і звісно потім потроху я почав підступатися то з того, то з іншого боку до Хвильового читати. І я, звісно, надзвичайно захоплений. Думаю, трохи пізніше поговоримо, чим саме.
Я трошки більше розповім про те, що саме мене вражає і чому саме Хвильовий у мене визиває такий спектр. Дякую. емоцій.
Ну і класна подія в моєму житті відбулася незадовго до повного масштабного вторгнення. Це власне я замовив собі в виданні «Смолоскип» чотиритомник тоді ще. І зараз я хочу побіткатись. Хвилина біткання від Сергія Черкова. Хочу побіткатись.
Що значить, у мене є чотиритомник хвильового. Зараз вийшов п'ятий том. Там, де от Євгеній каже, там саме лучше. Там памфлети. Там памфлети.
Ну тобі, як стендаперу, там є чим зарядитись. А виявляється, з'ясувалося, шановний «Смолоскип», якщо ви нас дивитеся. Ну як так?
Як можна купити п'ятий том окремо? У мене вже є чотири. Проект дорогий, ми не розпаровуємо.
Я розумію, що проект дорогий. А чого ви тоді чотири томи видали? Маркетологний хід. Я зараз не лі...
Ну, я дуже люблю видавництво смолоски. Клас, дякую, що у вас гарні книжки, гарно впорядковані, красиві і дешеві. Досить.
Але з п'ятим томом треба порішати. Але з п'ятим томом треба щось вирішити. Може, у когось є п'ятий том і ви готові помінятися з Сергієм на чотири?
Ні, на чотири ні. Я думаю так, що я ці чотири комусь презентую. Але правда в тому, що вони вже такі в мене. А це ж уже архівні речі.
Там же твої вже креслення. Там же мої креслення, мої розписи. Є ціла підгалусь, така текстологія, яка вивчає це все.
Щось підведено тут в мене. О, навіщо стільки розділів? Така психологія творчого інтелекту. Дати якомога більше навіть тоді, коли не можна.
Понесло нашого Сергія. Але це добре. Нарешті ми добилися цього результату.
У мене з Хвильовим по-своєму схоже. По-своєму не схоже. Це теж була старша школа, де всі ці 20-і і 30-і зліплені були тоді. Це початок нульових років, коли я закінчив школу. Ми читали Хвильвого, на відміну від Підмогильного, Плужника, Йогансена, Досвітнього, Ялового.
Читали, але теж читали Я романтика і все, по-моєму. Мене більше зачепило... Це легенда довкола Хвильового.
Це невід'ємна частина будь-якої розмови про Миколая Григоровича. Це легендаріум його, великою мірою витворений фактом самогубства. І кола пішли розходитися саме від цього моменту.
І далі це був теж процес, як я читав іншого Хвильового, читав про Хвильового, важливі якісь речі, про які ми теж згадаємо. І добрався до... до думки, що треба було би біографію Хвильового написати.
Але це настільки величезне завдання, якщо подумати, що ти сідаєш писати біографію Хвильового, попри те, що життя ж коротке, то якось дрижаки беруть. Але я би бачив, як одну з мрій біографію Хвильового написати. А якось, наприклад, як от...
Ти думаєш, чи доречно було б якийсь байопік зняти? Звісно, доречно. Багато всього доречно зробити з 20-ми.
Є документальний фільм досить похмурий про годинок слова. Є фільм художній, де ж про слово, там, де такий агент в центрі уваги, і там фігурує хвильовий, багато хто з них ще. Це досить слабенько. Це приємно, що вони нарешті на екрані, що ось хвильовий заходить. Ну, це приємно, це не викинеш.
Але рівень треба дарити вгору. Сильно. Робити серіал. Я уявляю, як про кожного з них можна по серії зробити. Або по сезону, коли в центрі хтось інший знаходиться.
Вони ж переплетені. К оханці, коханки, діти, видавничі війни. Це може бути сітком. Будинок слова.
Ну от робити, не переробити насправді. І от легенда про Хвилювого, або легенди про Хвилювого мене... почали тримати, може, і раніше, ніж його тексти. Слухай, а тобі не здається, що ось ця от легенда і ось цей ось романтичний... ореол, який є навколо нього, він живе взагалі вже давно своїм життям.
Тобто це, от, у мене таке враження, що у мене до того, як я навіть теж почав читати його більш детально, у мене вже було якийсь такий величезний ліміт довіри і якогось такого захоплення за замовчування. Кредит. І ліміт прочитано. Так, кредит довіри був дуже великий і вже якесь підсвідоме захоплення. Звідки воно до тебе приходило?
От що ти знаєш? ще не читав там сильно Хвильового позашколою, але що ти про нього чув? Ну от що, в Києві, не в Києві, де це було? Це, мабуть, все ж таки в основному в Києві. Може ти в бар ходив?
Ну в бар то само собою, в бар я само собою ходив. Одноіменний бар існує. Одноіменний бар, Хвильовий.
Це безумовно. Але, я не знаю, мені здається, що тут навіть ще, от просто фонетично, настільки вдалий в нього, він ребрендінг провів. От і чую, що... Фітильов це просто ні про що. Це якийсь російський розначинець кінця XIX століття, третєрозрядний сучасний Чехова.
Фітильов це як фітіль, як фітіль, як щось тліє. Не горить, а тліє. І воно ще щуряче.
Звук такий не дуже приємний. А хвилюви так розмажуться. І м'яко, немає грубого звуку. От що важливо.
Я хотів би зауважити, що я... Я дуже пишаюсь, зазвичай мені здається це дивним, коли люди пишаються людьми, з якими вони походять з одного краю. Бо мені здається, це регіональний патріотизм. Регіональний патріотизм, і він мене завжди дивує.
Але це до моменту, поки я нікого не бачу, хто з мого рідного міста або з Сумської області. Він народився в місті Тростянець, Сумської області, який зараз, то, власне, мій земляк. Я дуже цим пишаюся, я навіть був в цьому приміщенні, де зараз школа, де є меморіальна таблиця. Щось там водили, точно якісь екскурсії, щось про Хвилювого розповідали. Все не просто так.
Не пам'ятаю. Потім на хуторах. Ну і звісно, ще хотів би звернути увагу, що дійсно факт самогубства, він додає ваги. Я не знаю чому. Так, це такий факт, який одразу якось...
Фіксує зір, і ти починаєш дума ти крізь призму цього факту. В цьому є велика своя небезпека, тому що хвильовий може постати такою великою жертвою. Все покоління в його особі стріляється, тому що воно на глухим шляху, якщо скористатися назвою одного з його текстів. Нема куди, ідеали залишилися, реалізація цих ідеалів пішла взагалі якоюсь жахливою, монструозною дорогою.
І щоб не піти і не попасти в лапи, можна покінчити з собою. Але отут важливо не попасти в ці лапи, бо він фактично... Не дає органам, не дає ГПУ взяти його тіло і робити те, що вони хочуть.
Він залишає це право за собою. Це те, що їх сильно роздратувало. Ну, не просто роздратувало, вони оскарженіли, вони так багато років його ввели. Його справа, у нього було, йому дано таке прізвисько Вальшнеп, є це справа на Вальшнепа, це багатолітня справа, його пасли, слухали, і під нього, вочевидь, готувалася величезна якась така псевдоспілка.
де мали братися, може, і сотніми, може, не десятками. І тут він, буквально, може, в межах тижня за ним мала би прийти, тому що вже Ялового арештували, про що він пише в передсмертній записці, це президент Мопліте. Уже пішли ці арешти.
Тобто, я думаю, щ о це дуже близько все було. І він прямо з-під носа виходить. І це, не треба забувати про ці їхні емоції і цей їхній стан.
Він не дався в руки. Він робить дуже трагічний жест, він забирає життя. у себе, але він сам забирає життя у себе, а не вони десь, значить, за стінках, десь там в Києві, як розстрілювали в сьогоднішньому Житневому Палаці. Тоді це ж приміщення Інституту Благородних Пань.
Або, значить, Сандурмох, або ще якась Північ. От він не дався. І я думаю, і в цьому теж причина.
Дуже довго замовчування його. Він був просто і своєю позицією, але й цим фінальним актом. Легенда дуже сильна, легенда, яка має десь напівперевірені такі штуки, десь абсолютно...
апокрифічні, але можна було б по-хорошому якусь книжку написати про легенди довкола Хвильового. Тогочасні легенди, бо їх ж було кучу. Легенди, які вивезли з собою міграція, а міграція, особливо права націоналістична, вон�� ж не могла не рахуватися з Хвильовим, але ідеологічно він зовсім не їхній. Український комуніст, вірний, український, що важливо, але комуніст. І там пішла така чутка поголос, чорна легенда про матеревбивство.
І вона прям вірусна б ула, що це він пише зі свого життя, це так і було. А ми кажуть, ну ви що, люди інші, які з Харкова приїхали, з Хідняки. Розумієте, звучить це всесильно, але ми були на похороні, мама його там була. Ну, типу, розумієте, про що мова.
Але дуже тривала ця... Мені загалом здається, що це одна з ознак величини фігури, коли з'являється ось ця легендарність. Додана легендарність. Коли люди продовжують нагнітати, нагнітати, нагнітати, вигадувати якісь історії, переповідати.
Абсолютно. Я ж кажу, можна окремо робити. Якщо ця фігура починає жити окремим залі життя.
Окрему книжку. Це «Матери вбивства». Потім, окей, не «Матери вбивства», але когось вбивав під час революції. Нема ніяких підтверджень.
Хтось говорить, це одно тижком. Та ну, то комуністи, комуністи. Боротьбісти українські, комуністи.
Ілан Блакитний. Але ж і там з Центральною Радою мав справу, не мав справи. Він, напевно, був дуже короткий час в складі такого загону, який потім змінив позицію, перейшов на сторону Центральної Ради, але сварився з ним і вийшов звідти. Тобто це не була його система координат. Якраз починаючи від війни Першої світової і далі, у нього цього українського ставало все більше, але це українське було забарвлено отаким.
комуністичним чином. Не більшовицьким, що важливо, а саме комуністичним, бо ці речі теж треба розліплювати. Більшовизм це тільки один з підвидів цього комунізму і загалом лівої ідеї.
Хвильовий не про це. Які ще класні є такі історії? Про те, що куля пробила скло, і там, значить, довго можна було ще бачити цю кулю.
Він стріляв в себе, в голову, сидячи за столом. Я був в його квартирі. Їй була така можливість дивовижна подивитися, там старі двері збереглися, планування.
Там таке планування, що між усіма кімнатами є проходи в іншу кімнату, їх потім замуровували. І це виглядає досить поміщанськи. А це ж будувався будинок кооперативний такий для письменників пролетарських.
Але там всередині досить міщанські такі декорації. Оце була. Що іще? Звісно, про рукописи. Я в еміграційній пресі знайшов, тобі навіть перешлю цей шматок, такий текст про цей ранок 13 числа, він збирає у себе найближчих друзів, це досвідні, це куліш.
Вони в вітальні випивають вже з самого ранку, бо вони взагалі в 30-х, чим далі, тим більше пили всі, а коли хвильовий побачив ще й голод на півдні, він вже поїхав. туди на Херсонщину просто вже по-моєму це якісь запої такі пішли і вони випивають він зіграв на гітарі є ці були ці свідчення навіть зацитував Пушкіна от як це надивно бєсав бєсав там такий є є шматок про таку демонічну природу і сказав що зараз вийду і почекайте Пішов, написав дві записки і вони почули вже тоді постріли. Забігли.
Він ще не був повністю мертвий тоді. Викликали лікаря, але поки лікар прийшов, він вже помер. Дружина вбігла і це все почалося.
Потім ГПУ приїхала, забрала ці записки. Записку, як думали тоді, думали, що одна записка. А через багато років з'ясувалося, що дві записки.
І друга була свої. Пасер в ній ці прийомні доньці, яка була зі сторони Уманцевої, Любисток, Люба Уманцева. Це була друга записка, про яку багато десятиліть не знали. Потім органи її віддали, коли був вечір публічний, такої реабілітації хвильового наприкінці 80-х, і Любу привезли, уже старшу пані, з Росії, здалеку привезли. І вона сама була в такому шоці, як вона вже старша, така літня пані.
Чує привіт від цього свого батька, вона вважала його батьком, як він пише їй з 1933 року цю записку. Але про тексти. Наче б то був роман, який він писав, називався він...
Такий типу роман, правовірний, яким він мав би виправдатися і вирівнятися. Комсомольці. Це абсолютно легендарна історія.
Ніякої рукописи комсомольців не існує. Він десь обмовився, що може таке щось зробити, але це міг бути такий жарт. Уявити, що Хвильовий пише роман з назвою Комсомольці.
важко, майже неможливо. Напевно, це була така чорна іронія колись. Типу, да, що мені писати? Роман Комсомольці. А ці почули і кажуть, що він, у нього були якісь чорнетки, але справа не рухалась, бо це не його текст.
Він не міг таке писати. І його останнім текстом стало самогубство. Він каже, я зараз вийду, а потім ви побачите мій найкращий витвір. Мій найкращий, те, що я породив.
І це було не про текст, як з'ясувалося, а про це рішення застрелитися. Тобто є ще якийсь легендарний рукопис. Ой, а ти розповідав мені історію класну, свідчення з будинку слова про козанку. Так, так, є ще, ну це меморістика така, мемуар. Нот.
Але вона дуже гарно характеризує. Абсолютно. Дуже несподівано.
Це, по-перше, дуже кінематографічно. Т обто, якщо знімати якийсь фільм, байор, така сцена обов'язково має бути. Можливо, якимось наскрізним ріфреном.
Володимир Куліш, син Миколи Куліша, вибравшись з мамою в еміграцію, написав таку невеличку книжечку. Слово про слово, слово про будинок, слово. І там такі підрозділи, кого він бачив.
Там дуже багато такого смішного, іронічного. Мені дуже подобається там про Малашиченка, це такий письменник, репортажист був, його вже видали. Малашиченко Чернов, він один з багатьох, хто помер своєю смертю, бо на туберкульоз сухоти хворів. В нього був балкон перший поверх, і він часто там сидів.
І там Йогансен кудись бігає, він там «Привіт, Чернов! » А потім йде Вишняк, він каже «Привіт, Чернов! » А він каже «Привіт, Йогансен! » І він з усіма отак вітався. І всі це знали.
дуже трепетний такий спогад. По-перше, Хвилювимові багато книжок давав читати, і казав, що треба і класику читати в українських перекладах, і постійно на цьому наголошував. Але вони взимку робили льодянку у дворі будинку Слова, там є таке у дворі літера «С», є місце під льодянку. Вони заливали і каталися. Але Хвилювис, який багато працював, і всі ці його виступи, і дві ж, він вночі катався.
Десь до другої ночі, він там з 12 до 2 міг кататися. І от мешканці, які лягли... лягали спати, могли визирати і бачили, як хвильовий катається на людянці сам один посеред зимової ночі. Це сильно, подобається це уявляти. Це якийсь трошки інший образ хвильового.
Але тут доречно сказати, що хвильовий справді різний, бо хвильовий є хвильовий Сумщини, є хвильовий, який виростає у родичів плюс-мінус таких далі. родичів з популійній мами. Там є бібліотеки, які він читає.
Ми не дуже добре розуміємо, що він там читав. Там було всього багато, і казати, що він там обчитався прямо українського, це було б, напевно, перебільшення. Але читав і українське.
Але є цей його період, де він врешті не отримує повної освіти, так? Повної навіть середньої освіти. І про вищу не йдеться.
Оце момент, який теж... Достоєний акценту, що лідер покоління не має вищої освіти. Харківський лідер, київський лідер типу Зеров, якщо говорити про Зерова, абсолютно університетська така фігура, людина з величезним бекграундом.
Але вони знайшли один одного в дискусії. І листування дуже близьке. Дуже тепле і дуже таке...
Відверте, хвилю мимо, розказує про те, що хоче стрілятися. Ходить за місто з друшницею у нього вулиці. Але два рази ходив, нічого не зробив.
Такий легкодухий який. У нього були ці неврози. Він розповідає дуже про повод свій в цьому вистуванні.
Це дуже хороші листи. У мене ще враження було, що він у нього так як на фігуру, дуже значащий. Дивиться, як на великого авторитета. Просто різні в усьому і психотипи, і походження. Ну все різне.
Той, справді, професор такий в окулярах, правда, блискучий лектор. І той, коли починав говорити, це всіх заворожувало. не дві, не десять згадок про те, що який контраст малий Якийсь вертлявий, нервовий, хвильовий, як і в сандалях часто, на голові щось таке, дуже маленького зросту. в уси ці стерчать. А що, це Хвильовий, потім починає зі сцени говорити.
І всім мовчать. Це навіть здається в саду Гетцеманському, там є фрагмент, де він зустрічає Хвильового в коридорах, і він теж так описаний. Я вже цього не пам'ятаю. Я зараз помиляюсь, ви мене в коментарях, але здається ні.
Там є, коли водять цього. А чого ж там Хвильовий, він же ж не заарештований. А його там на до пити водили.
Відповідно, я не пам'ятаю. І він його зустрічає в цих коридорах. Товариство, а ви нам розкажіть.
Він його зустрічає в цих коридорах. І що ще? Вискочило з голови, що я хотів сказати. Це є в спогадах у Григорія Костюка. Григорій Костюк, який теж вибрався в еміграцію.
Про те, що в голос. Я вчора, коли готувався, Жені мені накидав такий короткий списочок того, що мені варто обов'язково прочитати. І стосувався з того, що я не читав.
Ось, і я вчора читав це в голос. І коли я читав це в голос, я зрозумів, що хвильового реально, ну мені щонайменше, в голос краще сприймається, от на звук набагато краще сприймається, ніж сидіти і читати. Це прекрасне спостереження, бо він працює зі звуком часто. Він працює зі звуком, він працює з ритмом, і коли ти читаєш це в голос, ти це усвідомлюєш, бо коли ти читаєш, ти все одно там щось можеш на свою думку відволіктися, десь ти щось пропустив, а коли ти читаєш в голос, ти дійсно сфокусований.
У нього купа ритмізованої прози. І я уявляю, наскільки це вживу, коли автор це читає, може бути потужно. Особливо, якщо він володів певними навичками, просто хистом, ораторським.
І цим темпераментом таким. Він справді був великий невротик. Тому це закінчення життя по-своєму логічне.
Він до нього довго йшов, не тільки починаючи з 30-х років. Оце все, плюс непростий анамний статус алкоголіка. І цей алкоголізм йому передався. він все тільки сильнішав, плюс от воно і склало такого хвильового. Але перед тим, як говорити про прозу, маємо згадати, що він починав з поезії.
І якби він написав тільки поезію, ніякого великого хвильового у нас би не було. Там є окремі такі близки, такі окремі. Була книжка, була поема в електричний вік, була молодість. І от мені відгукується, може, ну буквально... Буквально кілька текстів і один з них такий програмовий.
Поки ти шукаєш, я хочу зачитати. Я якраз згадую, що в мене був теж момент, коли я вирішив ознайомитись з... поезію і мені, я чесно скажу, вона не вийшла. І навіть не було спроб до цього повертатись.
Натомість, я хотів би ще зауважити... що моя симпатія до Хвильового і взагалі якісь захоплення тим, що він пише, воно дуже ірраціональне. Я не міг ніколи зрозуміти, чим... Умовні арабески. От я прочитав, і я реально ходив тоді, от я прям пам'ятаю, от та кий вражений, і я намагався розібратись, чому суть.
Але тепер я розумію, що насправді я просто унюхав запах слова. Мені пощастило. Занюшив.
Занюю, мені пощастило, я тоді про це не думав. Десь я словив цей ірраціональний... Ну ти відчув цю текстуру, що це література така, що не так важливий сюжет, який просто постійно послабляється.
Спеціально він робить це раз і провал сюжету, раз і провал сюжету. Йому не потрібно це. Це така гра дуже класна. І для цього треба дуже змінити оптику сприйняття книги.
Тому що все одно, особливо коли ти там багато читаєш якихось жульвернів і так далі, ти звик дивитись. Ти хочеш повістярства таке. Для того, щоб не солодитись, треба відкритись, треба розслабитись.
Я б це порівняв з будь-яким новим досвідом, який ти отримуєш в своєму житті. Ти маєш для нього відкритися і дати йому себе змінити. Побути в цьому, так. Це такий стан, не знаю, в якійсь мірі, можливо, навіть медитативний має бути.
Можливо, з якимось наркотичним досвідом. Якусь. Ось воно і прозвучало в цьому випуску.
Все нормально, ми проходимо по всіх своїх реперних точках. Ось така поезія, яка мені подобається. Я тут початок прочитаю і вже кінець. Я тепер покохав город, так весняно, як дуб, цвіте. Вже не ляже на скроню скоро цей прекрасний безмежний степ.
Не піду на стіжки сіна і забуду озерну косу, де ширяв неможливо синій моїх дум і мрій лосунь. Це прощання з селом таке. І закоханість в місто, город. А тепер я кохаю город, цей сторожкий трамвайний дзвін. Він в мені неможливо скоро, дорогим димком зацвів.
Отже, вибачте, сизі далі, я свій вік доживу і тут. І співають мені тротуари про далеку прекрасну мету. Це буквально на рівні цього тексту українська література прощається з селом.
Це вона вся прощається, вона звідти вийшла, і навіть Хвильовий звідти вийшов, може він не знав класичних сіл, знав хутори, потім містечка, але українська література сильно зв'язана з рустикальними контекстами, але в Харківських 20-х, в Київських 20-х вона починає стрімко вибігати з цих контекстів. Так само як Хвильовий стрімко вривається в цей. Харків, який відбуває якісь неймовірні зміни прямо на очах. Вони дуже різні ці зміни, дуже дивні, химерні.
І часто той Харків, про який вони пишуть в текстах, він не відповідає реальному. Він не був таким, там не було хмарочосів, це все надумане. Але вони наче прикликають це майбутнє.
Тому він був як поет. Вони навіть на трьох там з Сосюрою, з Йогансеном випускали такий спільний маніфест. Але йому треба було писати саме оповідання.
Я думаю, що навіть і романи це не його. А саме оповідання. Такі в межах 30-15 сторінок.
Але при цьому всьому в них так багато поетичності. Абсолютно. Це поезія в прозі така. Там є те, що називають елегія, або менші фрагменти. Не дарма це слово «етюд».
Оце слава меншому щось таке. 15 етюдів складають сині етюди, вони виходять наприкінці 2022 року, там стоїть вже 2023 рік. На книжці, по-моєму, дві дати можна побачити.
І це велика революція. Революція політично-воєнна вже відгриміла, а це революція мистецька приходить. Величезний зовнішній відгук на цю книжку, критики, всі, хто був, про це написали і не раз. І він просто вразив і інфікував покоління.
Багато хто так і не змогли перестати писати як хвильовий. Вони писали отак, як він. Розшарпано, звертаючись до людей, тобто ламаючи оці стінки між читачем і собою, звертаючись безпосередньо до читача, вводячи туди якісь такі імпресії литкі, сюжетом роблячи, бо знашо. Але часто вони ж були не хвильовими, і міра дарування їхня була інша.
Багатьох це просто прибило, вони не знайшли свій голос. Але оці 15 текстів, насправді це невеличка книжечка така. Ось ще одна революція.
Мені ще хотілося б сказати, що в цьому багатотомнику, в чотиритомнику, в моєму чотири, але, на жаль, не п'ятитомнику. Мені чомусь якийсь момент стало цікаво прочитати дуже листування. Тому що листування... Є тексти різні, а є листи. А є листи, так.
І я би хотів сказати зараз прочитати лист. Він дуже короткий. Але він відкриває для мене, наприклад, Хвильового трохи з іншого боку.
Бо хотів би зауважити, що мені дуже сподобалось і я дуже вдячний тобі за рекомендацію прочитати статтю Хвильовий без політики. Це блискуча епохальна стаття Юрія Шериха Шевельова, яку він пише в еміграції під час великих заруб довкола Хвильового. Що нам робити з цим комуністом?
Великий митець, але ж комуніст. І тут Шевельов випускає статтю «Хвильовий без політики». Це неможливо було помислити собі цю конструкцію.
Як це? Він говорить, якраз там і звучить оце запах слова. Він каже, так, Хвильовий сам на цьому акцентує, що Марія, ти не те слухаєш, ти не ті.
історії чуєш. Ти хочеш повірити це як в другу реальність, а я тобі кажу, понюхай запах слова. Ось, і тут я...
Це лист до Наталі Ткаченко-Хоткевич. Це донька Романенко... Ось, він такий виглядається як романтичний лист. Ось, і мені в цьому плані... Дружин то було дві, а пасій могло бути більш.
Дуже-дуже-дуже-дуже таким видається милим хвильовий, і наскільки він от... Тонко відчуваю це спокійно з людьми. Отже, що він пише? Я люблю слово далекий. Від нього вії таким близьким, таким близьким, що я не найду слів.
Далека Наталія Михайлівна. Я вам наказую негайно підвистись з ліжка і не кашляти. Коли ви цього не зробите, я буду страшенно ображений.
Це цілком серйозно. Я з вами погоджуюсь, що бувають такі люди, яких майже не знаєш, але які завши-завши такі далекі-далекі. Далека Наталія Михайлівна.
Вірю в дужках. Постскриптум. Гадаю, моя романтика вас не образить, бо ж романтика відде, що можна пробачити.
І мені так подобається цей постскриптум. Він... Він сам себе коментує, іронізує, йому навіть не потрібно це. Мені здається, навіть відправляти цей лист. Це лист собі більше.
Сам з собою поспілкувався, але в такий, значить, хо-хо-хо. Ось. Мені чомусь видається, що… Це добра характеристика хвилювавого.
Так. І мені дуже здається, в цьому… Або навіть в «Остуванні з Ервентом» дуже багато таких моментів. Мені здається, що з ним було б класно, знаєш, вечірнім містом пройтись, сумно поговорити.
Або десь… до п'ятої ранку на кухні посидіти. А це вони любили, вони дуже багато гуляли, і пили, і гуляли, є і про це спогади, і веселіші були попойки, і вже сумніші були попойки. Так, він залишався такою душою компанії не тільки в літорганізаціях, а їх вже було багато.
Був «Гарт», був «Ловопліте», «Літературний ярмарок», «Пролітфронт» це все нові-нові ітерації. Вони ще й мисливці, Вишня, Йогансен, вони їздили. Іван Ніпровський, їздили на полювання, на рибалку, але часто нічого і не впольовували, і не рибалили.
Для них це була можливість побути не біля вух, які гріють, які гріються, їх підслуховують, а цього було дуже багато, і в кожному літ об'єднані, органи намагались засунути когось, щоб слухати ці чільні фігури. Тому це була можливість вибігти куд ись від цих прослушок безкінечних. І були такі ж добрі теплі спогади про те, як вони повертаються, і хтось із них чи коліш, не пам'ятаю точно, приносить качку, а на качці штемпель магазинний, що вони і купили, вони і не полювали, бо вони взагалі не за цим їхали, вони просто принесли. Так, він така душа компанії.
Ще про що мені хотівось б зуважити, це можливо треба було раніше зробити, але я забув, чим перегукується мені в цілому. у долях Вильового, і чим, мені здається, вона зараз актуальна, це його набута українськість і свідомий вибір української ідентичності, який зараз для дуже багатьох людей може бути цілком прикладом. Тому що ти вже казав про те, що, по суті, не маючи системної, грунтовної якоїсь освіти, людина, займаючись самоосвітою, сама оволоділа українською мовою.
Там, звісно, мені дуже подобається його ідея. інколи сурж цей. От, наприклад, я люблю город.
Бо город... Я тепер покохав город. Таке слово покохав ліричне і такий город. Тому що город. Тому що це реально город.
Якщо ви були в Харкові, це город. Тоді точно він був городом. Тоді це точно город.
Тому що город це город. Місто це міст. От теж різниця.
От якби, наприклад, Підвогільний писав город. Це бува б взагалі інший інший світ. Ось це.
І набути українськість. Це відомий вибір людини стати українським письменником. І, звісно, ще подобається його світосприйняття. Бо коли ти читаєш всі його метафори, порівняння, то дуже влучно, тонко, але при цьому лірично трохи сумненько. Але при цьому дуже вітально.
Це ж його слова, це їхній словник. Вітаїзм, вітальність, романтика. Вітаїзм. Але в цьому сумі немає приреченості. Так, світлий енергійний сум.
Це як визнання того, що світ не ідеальний, і світ поганий, і в світі купа є речей негативних, але через це це не значить, що світом не можна солоджуватися, не можна вжити. Такий трошки екзистенціальний… А це є одразу діапазон дуже широкий. Тобто це не декадентство, це не чорна меланхолія, і це не якийсь бодьорий оптимізм комсомольців. Так, так. І це дуже широко одразу.
І це глибина. Тому що це потребує глибини визнання. І він вміє це словами передавати. От те, що ти зачитував в листі, ми там почули рефрени. Він же вміє працювати з цими рефренами.
Безкінечно. Ти ж перечитував «Синій листопад». І таке, там багато комуністів.
Там справда, багато комуністів, бо там епізод прифінальний з життя одного пана, який помирає від хвороби. Там на Кавказі. І біля нього В нього бойова побратимка, вони пара.
А десь тут готуються до свят, там постійно щось б'ють, пам'ятаєш? І цей звук, наче, це і ритм, і домовина, так? Потім пахне хвоєю постійно, він це відчуває, і нам говорить.
А скільки разів чи вітри там, оце слово, джигітують? Джигітують, джигітують, як джигіти. Ой, про сосну там дуже було гарно. Постійно вітри, і це дивіться, що він робить.
Одна справа просто... Перечитайте «Синій листопад» і побачите, як він працює з цими лейтмотивами. Вітри, звук постійно, кольори там ще є. Він там ще дивиться, оце «Синій листопад», він дивиться в небо, там гори. Тобто він задіює оце різні відчуття.
Нюх, там є оце хвоя, солені вітри. Там є нюх, там є смак, там є звук. Там нема тільки якоїсь тактильності, бо це важко через текст робити.
Але... Це, насправді, принципи імпресіоністичного письма. Але він переступає через імпресіоністичне письмо. Якби він залишився тільки в цьому, він би був хорошим учнем Коцюбинського.
А він учень Коцюбинського, звісно. Без Коцюбинського багатьох би не було в цьому поколінні. Але він іде далі.
Йому не потрібна така чиста задумливість імпресіонізму. Він сюди себе конвертує. Те, що він починає виходити на авансцену, все це розламувати. коментувати себе, ставити безкінечні дужки, це теж наслідувало дуже часто.
Дужки і ось ці всі злами мені так теж дуже-дуже подобаються. Оце його виводить в модерністичне письмо, бо все-таки експресіонізм, імпресіонізм це такий ранній модернізм, скажімо. А більш зрілий модернізм має переступити через це. І він переступає через це.
І це дуже гарно, якщо ми говоримо в контексті стендапу, то це такий прийом стендаперський, цей злам четвертої стіни, коментування власного виступу. Оце жарт був тільки що. Наприклад, в британському стендапі воно дуже розпосюджене, де власний сам виступ побудований на виступі. Тобто такий метарівень.
Так, так. Це постійно накрут, накрут, накрут, накрут, рефрен на рефрен, рефрен на рефрені. І ще мені сподобався момент, де ти казав про запах цієї сосни. Мені сподобався момент, що він характеризує запах. Як ми характеризуємо запах?
Ми його описуємо, чим пахне. І тут інакше він приходить. Мабуть, сосна, бо тільки сосна має забутий запах.
І це одразу інший вимір. Це одразу якісь карти, чому забутий запах. Що за цим стоїть. що давно нічого не святкували.
Так. Про що мова? Значить, якесь життя відрізане. І тут же ж на сам сюжет, якщо подивитися, ми не знаємо всього попереднього життя цих героїв.
Він робить так дуже часто. Він може показувати або середину життя, або кінці якісь. І ми тільки здогадуємося і реконструюємо.
Тобто він і так теж послаблює сюжет. У нього дуже невеличка кількість текстів і не найкращих. де сюжет зберігається. І від цього треба...
Це дуже важлива установка, коли ти починаєш читати. Не очікувати там усього сюжету, що зараз буде якийсь... Взагалі відмовитись від цього.
Блін, я не знаю, це ж такий грубий приклад, але коли ти дивишся... Ти наче дивишся картину, читаючи цей тир, ти наче прийшов дивитись на картину. Ти коли приходиш дивитись на картину, ти не такий, ага, так...
Поїхав! Поїхали, цей корабель пливе в цю сторону, і ти там... Ти маєш відійти і об'ємно на це подивитися. Це з одного боку не Коцюбинський, і треба розуміти, що він по-своєму пост-імпресіоніст в цьому всьому, в цій своїй революційній романтиці. Але також він і не Нечуй з таким побутописанням, етнографією.
Але також він не Підмогильний. Підмогильний робив насправді дивовижну річ на контрасті, коли всі... Ви вирішили відійти від сюжетності, і він продовжив писати сюжетні тексти.
І зробив собі ім'я на цих текстах. В цьому його велика перемога і талант. Ну і це супер, бо він такий, він лишився собою.
Що він може це зробити, бо це теж іронічно, бо місто дуже іронічний текст. Але в той момент це відчувалося, бо під Хвильового лягли десятками. А в Києві є такий прозаик, який продовжує писати.
І робить це дуже талановито. Тепер про його ідентичність. Це правда, в ньому є якась незручність.
Ще недостатньо говоримо про Хольо, а ми недостатньо про нього говоримо і близько. Через оцю його комуністичність вона багатьом муляє, ніхто не хоче з нею розбиратися нормально, побачити... ці тонкі розрізнення, і побачити його динаміку, куди він врешті підійшов.
Тобто він же не став націоналістом, без сумніву. Але його початкові позиції теж змінилися протягом 20-х років. Не хочуть розбиратися. Та й загалом засуджувати людину 20-го століття, маючи той бекграунд, який у нас є, за те, що вона захоплена ідеями комуністичними. Враховуючи його темперамент, мені здається, воно інакше і бути не було.
Звісно, такий запальний, трохи нервовий людина. Міг же ж там прибити. Не міг, бо коли заходили гетьманці і німці з Скоропадським, взагалі, він вперше тоді втік в Харків з цих хуторів своїх.
Він тоді з Харковим зустрівся. Хоча, може, під час барлакування вже заходив, бо він по сходу там барлакував. Ну, і оце муляє, що типу, в посмертних записках про це комуна, комуна. Загірна комуна.
Це ж теж дуже поетично. Я тобі писав про синій листопад. Що, що забагато комуністів?
І це те, що комуна ходить, стукає в хати. Вона мені такий, ходить і стукає. Але це таке ж поверхове. Поверхове, так.
Відсторонитися, що хтось там десь помирає. І включити оці зорові враження, ліхові враження. І рифрени.
Ці вітри, постійно вітри. І це вітер якийсь незатишний. І в Варабесках теж у нього ці рифрени. Він має рифрени. Це сильний такий прийом.
З одного боку, це наче безбережно, він може виплюхнутися будь-куди. Вдійсно хвилі. Сам хвилюється і нас хвилює, про нього ж так казали. Але в цих хвилях є якась, ну це наче як тканина, але вона прострочена все одно певними речами.
Вона все одно не суниться кудись. Це знаєш, як наче ти пристрочив тканину, але її розгойдує, але вона нікуд не полетить. Бо там є оця прострочка референтна, це правда.
І його ідентичність зараз би її підсвічила. Якраз кому незручний комунізм, окей, не хочете розбиратися, не сильно знаєте цю історію лівої ідеї, буває. Але можна заходити через ідентичні параметри.
Він ж таки далеко не один. Шевельов робить так само, Йоганцен робить так само. Люди російської культури, які стають людьми української культури. І це тим цінніше, що маючи таку конкурентність, вони стають, прибуваються до слабшого фактично, до колоніальної культури.
І зсередини цього показують щось зовсім інше, видають якісно новий результат. І звідси, так, у нього багато русизмів, і нам бракує катастрофічно текстології Шевельова, рівня Шевельова, щоб хтось так само подивився на нього без політики, щоб хтось би подивився так на мову Хвильового. І показав...
з чого в она зроблена, що вона не те, що нечиста, там просто це якийсь слобожанський варіант української мови. Чому мені це зробили? Тому що це ось, так говорять. Її підчищали там з перевиданнями, підчищали, підчищали. Єсть.
Але ти не менш. Єсть. І навіть в його мемах, типу, даєш інтелігенцію, оце даєш, воно проривається.
Типу, і революційний сленг не зів, такий, даєш там революцію. Але от він це зберігає в собі. І воно пробиває через 100 років.
От бачиш, ти вчора буквально це читав, Карка ти перечитав, да, редактора. Наскільки він там віртуозний з цим всім обходженням сюжету. Типу, наче сюжет несе. Ні, це прям гра.
Ти от, це от, мені нагадує, ну там, якщо ми з кінематографом зараз світовим беремо популярність, це те, що дуже так одразу западає. Це, це, це, о, симетричне. Вес Андерсен.
Теж постійно. До речі, ми знімаємо тут кіно. І це так класно і приємно, коли ти відчуваєш, як людина до тебе звертається. Ти не просто читаєш сюжет про того, хтось там був. А тут прям, от я пишу, бачиш, нема сюжету.
А тому що я так хочу? Тому що я тут пишу. Я тут автор. Ти читаєш, розбираєшся. Це велика стихія грайливості такої.
Дуже потрібно йому, оскільки революція трапилася. У нього ж є там в текстах десь, що тепер життя у нас не... з минулого майбутнє, а з жовтня до майбуття.
Тому треба все робити по-іншому. До цього робили через повістярство, розказували історію, оповідали, повість снували, а тепер я це все ламаю. Як революційна стихія виплеснулась на вулиці, так в текстах воно все буде. І це ж дивовижно.
В цьому плані є якесь зближення, мені здається, читача і автора за рахунок цього зламу. з тобою людина. Це не книга, яка така, зараз я тебе навчу жити.
Ні, ось ця людина з тобою говорить крізь сторінки. І воно робить. І можна зрозуміти, чим воно підкупає. І працює через 100 років.
Тобто це живі тексти. Хвильовий дуже незручний. І зрозуміло, що і зараз під час Олької війни він незручний з цим комунізмом.
Але з цим треба розбиратися. Ми нікуди не дінимось від Хвильового, нікуди його не можемо засунути. Він абсолютно центральна фігура. І те, що наша центральна фігура...
фігура саме така, це теж значуще. Він прийшов з російської культури в українську. Неоднозначно. Він прийшов саме під прапорами українського комунізму, а не ОНР чи директорії.
Він покінчив з собою. Він там співпрацював з Крипником в певні моменти. Був людиною партійною з 19-го року.
І все оце інше. Ну, отак. Прекрасно, що у нас така складна центральна фігура.
Невже Шевченко у нас простіший? Так, тому що не може бути всі псом патроном, який тільки отак от. Рубрика «Запах 20-х». Ти маєш мені, а я тобі, загадати когось з 20-х, можливо, з оточення хвильового, можливо, трошки далі фігуру. І почнеш ти.
Ну, давай, дивись. Пахне дуже стійко трамваями, пивом, папіросами і патагонією. Віагансом?
Ні. Бо у нього є репортажі всякі. І вони всі курили.
Трамваями. Може ще пахне далеким сходом російським. Семенко?
Так. Так це? Ааа, окей. Ну так, трамваї, пиво і папіроти. Це у всіх майже.
Але мене просто чомусь асоціюється дуже стійко Семенко, тому що оці його теж «Дайте пиво! Дайте покурити! » Пили, курили, їздили. Треба було ще про цей, про семенка, коли треба було, що пахне цим, що пахне пілюлями і баржові. Ну, це таке яскравіше.
Це дуже класно, я замучився стражедень. Ну, от тут буквально, що не фраза, то хоч на футболку. Мем, мем.
Так, мем якийсь, прямо одразу мем. Так, тепер я маю загадати тобі. Пахне... М'ясом пахне.
як би так тонше це зробити щоб ти не одразу зрозумів це Пахне Києвом, а потім уже Харковом. А потім уже Харковом. Пахне, так?
Потім Харковом. Пахне... Так, хтось, значить, переїхав в будинок слова. Пахне такими заокругленими звуками.
Так, це поет. Теж пахне революцією, але в такій поетичній інтерпретації. І трошки пахне, може, Зевсом.
Зевс. Це щось з Греції. Або у когось в тексті це є. Якийсь дуже популярний текст починається... Про Зевса щось починається.
Ні Зевс, ні пан, ні голуб дух. А далі наступний рядок. І ти би все знав. Сергій Вікторович це співає.
Сонячні. Хто? Сонячні.
Ну, що хочеться словом доповнити сонячні? Сонячні? Ну, я не хочу.
Ну, доповни. Якимсь музичним інструментом. Доповни слово сонячні.
І це буде одна з теж топових книжок. От цині тюди в прозі. Ні, не хочу я.
А сонячні? Кларнети! Кларнети сонячні.
Це Тичіна, він працює зі звуками геніально. І з Зєвса він починає. Тичіна такий дружочок, може хтось так не думає про нього, але вони близькі. Він був у пліте.
І навіть є така напівлегенда, що коли під час Другої світової війни їх будуть вивози ти в евакуацію з Києва, Тичіна візьме з собою, попри всі ризики, книжки з автографами Хвилювого. Тобто, коли про Хвилювого не можна навіть погано говорити. Тобто, ще не можна навіть погано, нічого не можна. Погано можна буде вже там десь в 50-х сказати щось. Отаке.
Тому повгадували запахи, а тепер до його публіцистики. Насправді є поезія, є проза, причому проза є менша і більша. Ми поговорили більше про етюди, але ж є вальшнепи, перша частина роману, і, напевно, він мав би бути більше навіть, ніж дві частини. Є такі повісті, типу, Іван Іванович теж такі ширші, є санаторійна зона. Це є.
Я думаю, він найкращий все ж таки в оповіданнях. Є навіть репортажі на початку 30-х, вже нічого не друкували з нього, він почав в репортажі писати про робочих. І, напевно, він мав би бути більш навчальним. надруку А є публіцистика. Публіцистика це ще одна феєрверкова іпостась.
Без цих п'яти-шести памфлетів ми далеко не все збагнемо про нього, починаючи від апологети писаризму. Це слово писаризм, як графомани. Бо дискусія починається як дискусія щодо графоманів. Що окей, ви хочете брати людей з народу, заводити їх в літературу, давати їм можливість друкуватися, прекрасно.
Але які фільтри будуть стояти? Чи буде розсадник графоманії? Починається від цього, а далі це розкручується неймовірно, доходить до Сталіна. Сталін особисто буде цю всю дискусію перекривати і перебувати, бо вона перетвориться на політичну.
Будуть говорити про те, що така врешті наша то республіка, обіцяна була незалежність фактично, ну тобто суверенність республіки. Ми то республіка, але всі рівні. А що ж виходить, що все одно є рівніші серед рівних?
Як це так відбулося, ми не помітили. І це все стало сильно небезпечно для центру Москви, тому дискусію було припинено. Але головним голосом був саме Хвильовий, апологети писаризму, про сатану в бочці.
Потім вже Україна чи Малоросія. Той трактат, той памфлет, який не вийшов, його дуже мала кількість людей побачила. І сильно раділи такі люди, як Григорій Костюк на еміграції в кінці 80-х років. коли нарешті зі схронів дістали Україну і Малоросі, і вони прочитали те, що було заборонено наприкінці 20-х років. І вони побачили, як Хойльовий казав про ті ідеї, які вони намагалися, не читаючи текст, розкрутити.
Про азіатс ький Ренесанс, наприклад. Вони добралися. Він абсолютно рок-н-рольний, це непогане визначення, він абсолютно драйвовий, він сперечається із собою і з іншими. Він постійно докручує ці свої... ідеї, певні концепти, щось не докручує, щось абсолютно змінює.
Плюс не забуваємо про цей брак освіти, він іноді не точно формулює, потім повертається до цього. Але це все супер енергійно. Що іще?
Поезія, проза різна, публіцистика, памфлети, поговорили. Легенда, ну легенд ще багато-багато, або таких мемуарів прекрасних. Типу, у нього була донька від першого шлюбу, яка його не знала. Але він її, коли її літню розшукав мій викладач, на жаль, вже покинув Володимир Панченко, зробив з нею інтерв'ю, я потім читав це інтерв'ю, і вона казала, що я знаю, що тато десь є, але тільки за якимись його подарунками. Каже, оп, і в мене там піаніно вдома з'явилося.
От він подарував доньці піаніно. Теж здається, що це начебто з попередньої культури щось, це не дуже пролетарський інструмент. піаніно, фортепіано.
Це вам не труба мійна і не... Як є одна нота. Або барабанний.
Це ж взагалі символ революції. Барабан, дляшаний барабан. Знач ить, подарував.
І ще якісь були подарунки. А коли він застрелився, загинув, то мама каже, що привела... Привела чи мама, чи бабуся, хтось жінок її привів і каже, підійди до... Труни, поцілуй.
Хоч за життя не цілувала, то зараз поцілуєш. Вона такий моторош, але вона його побачила вже в труні. Ця справжня донька.
А Люба Уманцева все життя цю пам'ять тримала, щоб наприкінці 80-х почути цю записку, звернену до себе. А що в ній було? Там було «Дорогий мій любисток», «Піклуйся про маму».
Таке прямо напучування. І пройшло півстоліття, вона тільки почула ці слова, тому що ГПУ тоді це забрало. А люди, які були у Куліша, встигли прочитати одну тільки записку, де він казав про як я люблю 13 число, як я люблю комунізм.
Але, як каже Семенко, він же там згадує його теж, ясно, що відбувається. Оцю записку знали, ту записку не знали. Тому сильно потрібні і нові видання, «П'ятитомник» добре. треба хорошу вибірку робити, думаючи про сьогоднішню аудиторію. Бо не все треба синіх етюдів давати.
Бачиш, тебе щось просто перепахало, як карк, а щось менше. І отак би повизбирувати, повизбирувати, з думкою реально про це покоління. Може, наприкінці ми порадимо якийсь один текстик читнути. Ти вон перечитував, що ти порадиш? Я, звісно, все одно заручник ще з того часу, як я арабески прочитав, тому я арабески не буду радити.
Не будеш? А там можна Гоголя побачити. Взагалі, у Гоголя немало, як і Чехова, як і Достоєвського, до речі, у Хвильового. В Арабецьках стерчить Гоголь.
Тому я, мабуть, поражу редактора Карка, якого ти мені вчора накидав, і який я теж з великим задоволенням прочитав. І це з останнього такого, що мені прям є такий клас. Редактор Карк, хай буде. Бо арабецьки все одно, мабуть, більше на слуху, хоча це, може, в мене так просто співпали.
Тоді до редактора Карка можна в пару Кіту Чоботях, там де про товариша Жучок, Гапочка. Подивіться, що він робить зі словами. От як він бере ім'я Гапочка.
І починає, начебто просто він промовляє це слово. А потім він говорить «гапочка, гапочка, гаптувати». Типу він починає сам собі бурмотіти оці звуки. От «гапочка» це одне, а от «гаптувати» це якась хороша така дія. Його тяне саме звучання.
Не дарма тут прозвучав Тичіно, бо Тичіно теж вів звук. Над Тичіною легко сміятися пізніше, але важче по мічати, як він іде за звуком, а не за смислом. В цих віршах часто жодного смислу нема, навіть в хороших ранніх віршах.
Ну що, панно Інно, панно Інно, про що цей текст? Це про звук тексту, а не про сюжет. Так само і у Хвилювого.
І не звертати уваги на те, що там товариш, чи щось там, якась колізія. А подивитися, що він робить теж зі звуками, зі словобудуванням. І текстобудуванням. І можна почитати в голос. Ти дуже добре дав такий лайфхак.
В голос це прям змінює. Така вечірка імені Хвилювого. Може ми організуємо.
Читання в голос хвилювало. Спасибі тобі, Сергію. Дякую.
Товариш Сергію. Дякую за запах. Дякую.
Дякую за слова. А з вами ми побачимося вже дуже скоро і розкажемо вам про когось не менш цікавого, не менш принципово важливого. Так, підписуйтесь на громадський зміст.
Крім подкасту «Запах слова» тут виходить ще музичний подкаст з Альбертом Цукренко. Не пропускайте нові випуски. Побачимось і почуємось.
Бережіть себе. Дякую за перегляд!