Ольга Кобилянська. Вальс-меланхолік. Меланхолійний вальс.
Скорочена версія твору. Текст читає Запорожська Дар'я. Не можу слухати меланхолійної музики. Особливо такої, що приваблює до танцю визиваючими граціозними звуками. А відтак, зрікаючись їх незамітно, л'ється лише одною широкою струєю смутку.
Тоді я не можу опертися настрою сумному. Люблю класичну музику. яку навчила мене любити і розуміти одна товаришка, душа якої складалася з тонів і була самою музикою. Вона вічно шукала гармонії. Нас мешкало спочатку дві я, Марта, і малярка Гануся.
Вона працювала над однією картиною, планувала її продати і поїхати до Італії, щоб побачити мистецтво там. Малярка мала 20 і кілька років, була з Німчина полька. поважала свою справу, була дразлива і химерна, коли малювала, і наймилішою людиною у повсякденному житті. Професори дуже її любили і називали найкраща улюблениця долі. Вона й сама так вважала.
Я готувалася до екзамену, щоб стати вчителькою. Чила музику, іноземні мови, рукодільництво. Знайомі з наймолодших літ ми мешкали разом. Мали дві великі кімнати, елегантно уряджені, майже з комфортом, бо моя товаришка була... з доброї родини і, хоч не була дуже багата, була претензіональна і розпещена.
Деколи я їй радила краще розпоряджатися грошима. На це вона говорила. Я артистка і живу, відповідно, артистичним законом. А ці вимагають трохи більше, як закони такої тісно програмованої людини, як ти. Ти можеш обмежитися на своїм ґрунті.
Помусиш. Він вузький, але моє поле широке, безмежне. І тому я живу таким життям. Лише ми одні піддержимо красу в житті.
Ми артисти, вибрана горська суспільності. Я не ображалася на такі слова. Гануся говорила, що у мене міщанський розум, вузькі домашньо-практичні погляди і старосвітські замахи жіночності.
Та я не мінялася, залишалася такою, як була. І сторожила над нею, що в погоні за красою не зважала на лиховісні підшепти перепон життя. І була би не одногори перетерпіла, коли б не я. Артистка говорила, що коли ми з нею не вийдемо заміж, то будемо також жити разом. Будемо мати своє товариство.
Розуміється, і мужчин, бо без мужчин монотонно, і будемо собі жити по душі. Тоді люди зрозуміють, що незаміжня жінка не предмет насміху, а людина, яка розвинулася вповні. Коли Гануся виїздила не раз у своїх інтересах на час із дому, я навіть... тужила за нею.
За нею і за тою силою, що йшла від неї. Малярка була майже попеляста блондинка, з правильними рисами і дуже живими блискучими очима. Збудована була прегарно. Жили ми вдвіку в гармонії.
Я вчилася пильно до своїх різнородних іспитів, а вона малювала. Останнім часом працювала над копією Кореджо Віроломна. Одного разу власник дому підвищив плату за кімнати.
Гануся кидала речами об землю, здирала ескізи, проклинала свою долю, що виглядала як дратівна дівчина, і божилася, що воліла б таки зараз осліпнути, як бути далі маляркою. Я ходила спокійно за нею, підносячи речі і відбирала лагідно рисунки з рук, ховаючи їх незамітно, щоб не попалися їй наново в руки, придумуючи при тім, як би то зарадити лиху. Малярка нарікала на родичів, що присилали мало грошей. Я пропонувала, що візьму учнів і вчитиму французькою або англійською мови, і так проживемо.
Ганнуся була проти. Тоді я продумала взяти до спілки третю дівчину. Але брати тепер чужу людину в хату артистка не хотіла.
Я обіцяла, що підберемо гарну, розумну дівчину. Тяжко було вмовляти Ганнусю, яка в одній хвилі кидалася, гарячилася і змагалася, а вже в другій була добра. Товаришки, що її любили, розпестили її, догоджаючи її у найменшій дрібниці, боготворючи її задля краси і таланту та задля її оригінальних помислів.
Гануся ніколи не приймала назад від товаришок позичених грошей. Малярка боялася, щоб я не вибрала у нашу спілку дівчину без артистизму, без манер. Я ще нікого не мала на прикметі, але раптом перед моєю душею на хвильку пронеслось якесь дівоче лице. Змарніли смутними. очима.
«Може, цю дівчину я деколи на вулиці подибала? Може». Ми дали оголошення.
І одного дня, аж у грудні, жінка Катерина, що прибирала наші кімнати, принесла записку від якоїсь пані, що шукала помешкання. Гануся прочитала Софія Дорошенко. Жінка сказала, що пані була убрана в усе чорне, але не так гарно, як Гануся.
Але це мала змарніле зі смутними очима. Оглянула кімнату і питала, чи мешкання тепле, бо вона має фортепіано, і грає, і не зносить холоду. Гануся сказала, що не хоче малювати під звуки дурних вправ і гам. Катерина розповіла, що один гудзик пальта… пані баламкав уже на нитці, і що рукавички на пальцях були порозпорювані чи подерті. Після цих слів Ганнуся твердо вирішила не брати цієї дівчини.
По обіді Ганнуся пішла кататися на ковзанах, а я на розмовний урок англійської мови в одної старшої англічанки. Це були для мене найкращі години в моїм житті. Там я запитала про Софію Дорошенко. Одна молода німочка і один студент знали її. Німечка запевняла мене, що Софі дуже порядна і гарна паночка, а студент сказав, що вона грає пригарно і лагодиться до консерваторії.
Виявилось, що вона непересічна людина. Я навіть могла її бачити, бо Софія ходила на лекції з гармонії і сиділа в другім ряді переді мною. Вдома я оповіла все Ганусі, вона сказала, що може і приймемо.
Другого дня пішла я на гармонію і побачила Софію. Темне, лагідно лискуче густе волосся. уложене обережно в грубий вузол і два рази оксамиткою обвиту голову.
І потрохили це з профілю. Профіль був у неї античний. Чоло і ніс створили одну м'яку лінію.
Мене не наче тягло до неї. Вона обернулась і подивилася великим, здивованим, майже допитливим поглядом. Я застидалася і опустила погляд. Другого вечора Гануся була роздразнена, не одержала стипендії.
Гануся плакала аж до утоми. аж поблідла. Я теж була пригнічена через одного молодого професора. Він ходив на англійську, почав горнутися до Німочки, не наче забув, що не розмовляв досі ні з ким.
Лише зо мною, що ми були собі найліпшими товаришами. Німочка запрошувала його раз у раз до себе, обіцяла, бог зна, що за діла свого батька, ректора університету. А я не втяла б ніколи такого, бо просто червоніла, коли бачила його.
Цікаво, що б сказала про це Ганнуся? Вона ртала. Гаритистка. Але й на неї прийде черга. Мистецтво великий чоловік, але любов більший.
Гануся раптом ніби догадалася і спитала, чому я так бігаю на англійську. Малярка сказала, що як станеться ще раз таке. Як нині зі стипендію, вона готова й дати руку першому, ліпшому, заможньому чоловікові, щоб могти віддатися Штуці. Вона готова була жити без любові заради мистецтва.
Гануся плакала, терла нервово руки, що було вже в неї. ознакою найбільшої розлуки. Я запалила велику лампу, що звисала над столом посередині хати, і світло немов переламило критичну ситуацію.
Хтось застукав. Війшла дівчина, чорно вбрана, з темно сповитою поверх шапкою головою. Це була Софія Дорошенко. Вибачилася, що прийшла пізно, бо в день дуже зайнята, готується до консерваторії.
Їлеце було бліде і змарніле, з великими смутними очима. Говорила лише до мене. А артистка Гануся стояла висока, горда, холодна, роздразнена до крайності.
Я представила її дівчині. Дівчина склонилася легко, артистка ледве головою кивнула. Гануся запитала Софію, чи гарно грає.
Софія відповіла, не знаю, граю по своїй душі. Гануся надула губи і не обзивалася більше. Я була в прикрім положенні, мені чогось хотілося прийняти оцю дівчину. Гануся здвигнула плечима і неначе повела мене поглядом на два гудзики пальта чужої, що держалися слабше сукна від інших, і на її рукавички, що були порозпорювані чи погризані, а радше кінці її пальців, які дівчина саме в той хвилі підвела до уст, почавши їх нервово гристи.
Тоді дівчина сказала до Ганусі, не можете рішитися відмовити, пані? Я ніяк не в силі грати з тим переконанням, що хтось... Хтось із окруження зазнає через гру прикрість, а з нею і через мене.
Я потребую спокою, що впливає замилування до музики і гармонії відносинах, передусім гармонії. Тепер уже я сама перепрошую, що відступаю. Тут, видко, панує тонша краса.
Але я мушу шукати любителів музики. Гануся враз змінилася, неначе не гнівалась ніколи. Не борилася ще перед хвилою, так усміхнулася тепер.
Артистка згодилась прийняти Софію, яка заплатила відразу за три місяці. Відтак посиділа ще трохи і попрощалася. Третього дня переселилася до нас.
Немало багато речей. Найкраще, що було в неї, то був її фортепіан. Чорний, з дорогого дерева, перекрашений на краях арабесками з перловою матиці.
Лискучий, мов дзеркало. Софія вибрала місце, де мав стояти. Дівчина говорила, що у інструменті є знаменитий резонатор, але він потребує простору, а тоді його лише слухати. Софія грала одну мелодію цілий вечір.
грали «Etude Chopin» на ор 21 чи 24 кілька разів. Артистка від сильного впливу музики поблідла, а очима просто освічувала ту, що грала. Перший раз бачила я, як над Ганусою запонувала інша сила, чим її власна, і як вона піддалася їй.
А граюча сиділа, мов статуя, звернена до нас класичним своїм профілем. Руки її мелькали по клавіатурі, мов білі листки. Гануся назвала Софію справжньою артисткою, а я чулася дрібною і незначною перед музиканткою. Щоправда, любов великий чоловік, але й музика не менший.
Софія була мовчазна і дуже поважна, рідко посміхалася. Її батько був директором при однім великім банку і, стративши маєток, помер наглою смертю. А її мати живе при своїм браті, старім кавалері.
прикована від кількох років прикрою недугою до крісла. Софія дуже боялася, щоб Вуйко не оженився, чим грозив від часу до часу, бо відтак не могла б іти до консерваторії, що було б для неї тим самим, що смерть. Він утримує її матір.
І хоч вона могла б і відні заробляти на себе, заробляє вже й тепер, даючи лекції музики, то там не могла б всього чинити, бо мусила б увесь час посвятити музиці. Гануся говорила мені, що Софія для неї загадка. Білизна у неї гарна і тонка, постілі іще краще.
Коли вмивається, не забуду ніколи насипати кілька крапель найтоншої парфуми до води. Але за те її верхнє одіж, гудзики талипаються, шнур від сукні одірваний, рукавички погризла. Гануся визначила, що Софія нервова, але наложила на своє чуття сильну упряж.
Про мене Софія сказала, що я цілувалась з кожним хлопцем. коли б хоч трохи був гарний, що я балаклива, як сорока, що обнімала б цілий світ. Згодом сказала, що Софія має нещасливу любов. Я вважала, що Софія була просто нервова після смерті батька, який мав удар серця і помер майже в її руках. Лікарі заборонили Софії навіть займатися якийсь час музикою.
Але що їй без музики, як казала, нема життя. То не держалась їх приказів, іграла, іграє до схочу. Дівчина знала, що спадкувала від батька нервову систему його недугу.
Але смерті вона не боялася. Гануся залюбилася в Софії, мов мужчина. А я мовчки молилася на неї. Малярка чесала їй довге шовкове волосся, укладала. Я прислужувала обидвох.
Гануся приймала допомогу, не замічаючи навіть. А друга клонилася вдячно за мною, мов цвіт за сонцем. Софія говорила.
що я вроджена жінка і матір, тип тих тисячок звичайних, невтомно працюючих мурашок, що гинуть без нагороди, а родяться на те, щоб любов'ю своєю удержувати лад на світі. Я стидалася їй гарних слів, заслоняючи лице руками. Чула, що стояла чимось нижче, далеко нижче від неї, що була супроти неї лише якоюсь простою робітницею.
Ми багато говорили про життя, літературу, про різні питання. У Ганусі збиралося деколи більше дівчат, і вона вчила їх малювати. Софія, ми звали її Музика, покидала товариство.
Дівчата були тому раді. Вона заважала їм своєю присутністю. Була найстарша з нас усіх, і в ній було щось, що вимагало тонкості в думках і поведенні супроти неї.
Одного дня на нашу вулицю прибули нові сусіди напроти. Це були люди-маючі. Софія чомусь страшно змінилася. На лиці була ненависть. Почала грати якийсь вальс.
Перша частина була весела, згравна і елегантна. Друга змінилася. Розпучливий неспокій. Спинялася раз по раз на басових тонах, то нижчих, то вищих.
Відтак окидала їх і переходила шалено-скорою болючою гамою до вищих звуків. Весела гармонія згубилася. Остався сам шалений біль, перериваний яснішими звуками. мов хвилевим сміхом. Грала більш як півгодини і урвала акордом несамовитого смутку.
Закінчила грати, посиділа в тишині і почала знов те саме грати. У кінці я запитала, що це за мелодія. Софія відповіла, що це бальз-меланхолік, її власна композиція.
Нот немає, бо вони в душі. Одного разу чулася я дуже нещасливою. Молодий професор все частіше бував у Німечки.
А я виразно відчувала, що полюбила його. Ганне не було дома, я кинулась на Софу і плакала. Прийшла Софія, і я все їй розповіла.
Тоді Софія призналася, що теж любила чоловіка. Вони ніколи не говорили про любов до себе. Вона існувала між ними лише німою музикою.
«Я шукала причини тої мовчанки, що мене вбивала. Шукала! Ні! Шукаю її тепер і не можу її віднайти! » Витрясла йому всі лелеї зі своєї душі під ноги, а він не пізнав їх.
Думав, що то такі цвіти, котрі в'януть в воді і відживають наново. Одного разу він втік. Його перенесли на іншу посаду, і він від'їхав. Не попрощавшись, не мав відваги ломити їй серця.
Він говорив, що Софія була лише для любові і не належав до тих, що їх береться за жінки. Потім він женився із донькою якогось багатого броварника і живе ось тут. Жінка запанувала над ним так, що стратив цілком перевісний характер своєї істоти.
Софія три рази стрілася з ним. Він жалував за Софією. Його переслідує прикре почуття, що чує її плач.
Тихий, здавлений плач, що стрясає ціле тіло, тому що потайний. З неописаною погордою Софія назвала його мужиком. Дівчина говорила, що не любила більше ніколи. І тепер віддає усю свою душу резонаторові.
Коли піде вчитися до консерваторії, заграє з більшою силою. Я відчула жаль за неї. Я попросила заграти вальс меланхолік. Пішла і заграла.
Не знаю, просто душа розривалася в грудях при таких звуках. Граціозних, заповідаючих найбільше щастя, закінчених смутком і несамовитим неспокоєм. Я плакала. Що мені вся гордість, про яку мені говорила Софія, що їй треба плекати, щоб удержитись на поверхні життя? Через два дні Софія поїхала до матері, яка лежала дуже хвора.
Я розповіла артистці про любов Софії. Гануся була впевнена, що Софія ще чекає чогось, інакше б не грала вальс-веланхолік. Вона шукає гармонії, рівноваги.
Коли вернулася від матері, артистка кинулась до неї з подвійною любов'ю. Але Софія була прибита, мати лежала дуже хвора. І вона приїхала, щоб у родичів своїх учениць у музиці просити відпустки на дві неділі, бо мусила вертатися назад. Виїхала знов, віддаючи під особливу опіку свій...
улюблений інструмент. Просила, щоб на ньому ніхто не грав. Вернулася скоріше, бо мати померла.
Пізніше сіла на свій фотель коло коменка. Не можу її забути, як там сиділа. Довгу чорну ротонду, обшиту хутром коло шиї і аж до ніг, закинула на опашки, спиняючи її недбало на грудях своєю рукою докупи.
Темний вузол волосся її спустився їй аж на шию. Обвита два рази оксамиткою голова була сперта на спинку фотелю. Правильне, мов із білого мармуру личико з великими смутними очима. Мати Софії була дуже нещасна по смерті батька.
Зранку до вечора читала Біблію. Матері перед смертю Софія пообіцяла не плакати на похороні. Але коли почула припоганий церковний спів і музику, які пригноблювали сміливіші, ясніші почування духу, ридала, мов божевілля.
Софія хотіла би, щоб матері грали пригарну величаву симфонію. Ганусю була з Софією ніжна і тепла, така добра, якої не бачила я її ще ніколи. Але це нічого не давало. Софія звернулася до музики з подвійним запалом. Восени мала їхати до Відня, до консерваторії і відразу вступати на третій рік.
Настав травень. Все було в розквіті. Ми з Ганусею чекали Софію, що мала вернутися з лекції, повечеряти і з нами йти на прогулянку.
Ми сиділи в неосвіченій кімнаті, віддаючися кожне своїм думкам. Гануся продала свою велику копію картини Кореджо «Віроломна» і марила вже про подорож до Рима. А я була не менш доволена.
Я здавала добре екзамени і була нареченою молодого професора. Виявилося, що він ходив до Німечки, щоб зробити рекламу своєму товаришу. Двері від кімнати, в якій стояв інструмент Софії, стояли напівотворені.
Вікнами лилось місячне світло. Але мені здавалося, що Софійної кімнати суне якась зробуватима. тиша.
Гануся лежала на атаманці і мовчала, як я. Нараз сказала зачинити двері Софійної кімнати. Мов одним чуттям ведені, підійшли ми обидві до дверей і закрили їх. Згодом почулися кроки на сходах. Прийшла Софія.
Не привіталася, як звичайно. Пішла просто до замкнених перед хвилою дверей, отворила їх, поставила там капелюх і парасольку і вернулася. Сиділа, мов статуя нерухому. Я запалила велику лампу над столом і глянула тривожно на Софію.
Вона сиділа, бліда як смерть, а очі сіяли фосфоричним світлом якимсь. І видавались мені незвичайно великі. Ми з Ганусою просили їй щось їсти, але вона пішла грати, давши нам перед тим лист від вуйка.
Він писав, що оженився і не може її у Відні удержувати. Ми поніміли. Ганусі закрутилися сльози в очах, а мене пришибло страхом. Софія грала там, у неосвіченій кімнаті, а двері стояли як перше отворення. Грала свій вальс, але так, як ніколи.
Перша частина повновеселості і грації. Повна визову до танцю, а друга неспокій, глядання, розпучливе нишпорення раз коло разу, топлення тонів, бій. І знов збіг звуків у долину. Відтак саме посередині гамми смутний акорд закінчення.
Ганнуся плакала, і я плакала, обі знали ми, що одно життя зламалося. Відтак вона скінчила грати і війшла. Попросила їсти, а сама потяглася. Однак вона не встигла ще до кінця простягнутися.
Коли саме в тій хвилі розлігся з кімнати, в котрій стояв інструмент, страшенний лоскіт, а відтак слабий, жалісний зойк струн. Гануся крикнула «Резонатор тріс! » Я крикнула «Струна!
» І справді лише струна. Інструмент був цілком відкритий, і ми всі похилилися над ним і побачили ту струну. А я гадала, що то резонатор спроневірився тобі. Обізвалася Гануся безжурним тоном. Але Софія вже лежала зомліла.
Ми відтерли її, і Ганусі побігла сама по лікаря. Поки він прийшов, вона заговорила. «Чому Гануся казала, що резонат артріс? Чому?
» Лікар приступив до її ліжка, як дістала сердечний удар. Не міг їй вже помогти. Винесли нашу музику.
Гануся не дізналася ніколи, як причинилися її бездумки кинені слова до сумної події. Але вона і без того не могла кілька неділь успокоїтися. Від часу до часу плакала. Закинула всі барвні речі і роздерла прекрасний розпочатий малюнок, до якого мала позувати Софія.
Через шість тижнів Гануся виїхала до Рима. Фортепіано музики забрала я до себе, і на ній грає мій син. Мені здається, що інструмент понурий, осиротілий і туж за тими білими дрібними руками, що гладили його.
по чорній, блискучій поверхній рухом, повним любові і ніжності. Гануся переконує мене, що мій син не буде ніколи артистом. Але зате її син буде артистом. Повернула по трьох роках побуту з Італії і привезла з собою прекрасного дволітнього хлопчину.
Темного, мов із бронзи, з її очима. Батько хлопчика лишився в Італії. Не можу позбутися до сьогоднішньої днини думки, Що музика позбавила Софію життя. Одною однісінькою, тоненькою струною вбила її.