Саме на Полтавщині чоловік заживо сполив свою дружину. Звичайна дівчина ледь не влаштувала місце до Колумбайн. А позичені не тій людині 800 гривень перетворили селище на привид. Сидайте зручніше, дорогеньки.
Це страшне. Вероніку Моторіну обвинувачують у вбивстві інструктора полтавського тиру. Цей людина, якщо вийде на вільність, вб'є ще не одного людину.
Дівчина прийшла до закладу. Дай мені патрони. Безпечно дай мені патрони.
Із вогнепального пістолета, який належав... Ця молода дівчина із невинним поглядом Вероніка Моторіна. І нехай її зовнішність не водить вас в оману, адже пані вбила невину людину, вистреливши в неї 5 разів.
Об'єкт 76. 762 це назвати рудей сталася трагедія, дівчина, за її словами, прийшла, аби вкоротити собі віку. Та щось пішло не за її планом, і 7 лютого 2020 року у Полтаві перестало битися серце інструктора, який працював у тому самому об'єкті 762. Ну що ж, кейс безумовно цікавий і заплутаний, тому пропоную розібратися, що підштовхнуло Моторіну до вбивства. Чи в цьому лише її провина і чому 18-річна дівчина? хотіла покінчити життя самогубством.
Вероніка Моторіна народилася у 2001 році у Дніпрі, де і зростала. Сім'я була неповна. Батька Моторіною позбавили батьківських прав. Він практично не підтримував зв'язок з донькою. Лише разу ніколи надсилав незначні кошти.
Про мати дівчини відомо також небагато, я б навіть сказав майже нічого. Хіба те, що вона перебувала на лікуванні у психіатричній лікарні. По суті, єдиною опікункою та наставницею для Вероніки була її бабуся. Але не лише для неї, а ще й для чотирьох інших дітей. Так, у Вероніки було троє сестер і брат.
Усі жили разом. Звісно, самотній жінці ще й в літах складно за всіма вгледіти і приділити однакову увагу кожному та кожній. Достеменно невідомо, чи помічала бабуся за онукою якусь дивну поведінку, тривожні дзвіночки, так би мовити.
Ну, депресивні стани і таке інше. Але подейкували, що конфлікти та сварки між Веронікою та бабусею були звичною справою. Дівчина взагалі доволі легко виходила із себе. Черговий сплеск гніву міг статися, наприклад, через те, що на думку Вероніки Вона не отримувала достатньо любові та уваги від бабусі. Коли дівчина досягла повноліття, схоже, вирішила докорінно змінити своє життя.
У 18 вона вийшла заміж. За іноземця. Такого собі Абделі Розека.
Чому Вороніка так рано вирішила створити власну сім'ю, тут можемо лише припускати. Можливо, через проблеми у її власній родині. Через брак уваги, а можливо, через справжнє кохання, хто зна.
Могло б бути і все разом, хоча люди пліткували, що шлюб взагалі-то був... фіктивним. Хай би там що, а сімейної ідилію Вероніки та Абделіразека не вийшло.
Вони досить швидко розбіглися, і дівчина стала шукати нові стосунки. Вона припускала, що проблема її нещасті у людях, або в місці, де вона живе. Словом, будь у чому, але не в ній самій.
Тож географію пошуків нового обранця вона розширила. Так, у 2019 році завдяки фронталці на телефоні і силі інтернету вона познайомилася з полтавцем. Не ім'я Вадим Мірзаїв. Отже, смайлик за смайликом, сердечко за дужечкою, і ось хлопець вже пропонує моторіні переїхати до нього у Полтаву. Довго панянка не думала, і незабаром вже їхала у нове для себе місто.
Але надії, що зі зміною міста зміниться і життя, досить швидко зруйнувалися. Романтика, якою була сповнена переписка молодої пари, залишилась тільки там, у повідомленнях. У реальному житті картинка була геть іншою.
Сварки, сварки, ще раз сварки. Дівчина і далі була незадоволена життям. Часто дратувалася, а хлопець нахвалася. на це реагував подібним чином. На додачу до цього Вадим зрозумів, що Вероніка вкрай ревнива.
Вона постійно намагалася контролювати свого хлопця. Крім регулярних нарікань у стилі «Не дивись в бік цієї дівчини, цієї і в бік цієї також не дивись», доходило до повного абсурду. Як Відкрившись у Вадима вкрали машинку для татуювання. Нюансів справи я не знаю, але одна цікава деталь відома.
За викликом хлопця на місце події приїхала слідчо-оперативна група. Вони мали з'ясувати обставини, класична процедура. Але у складі групи була жінка.
Ця слідча і займалася справою. Так от Вероніка стала ревнувати Вадима до слідчої. І як наслідок між ними, між парою розгорівся черговий гучний скандал.
Зрештою, через два з половиною місяці таких відносин Мірзаєв повідомив Вероніці, що це кінець. Він більше не бачить їх разом і хоче розійтись. Ця розмова відбулася 6 лютого 2020 року.
Такі слова стали шоком для дівчини. І чи то на фоні стресу, чи задля маніпуляції вона стала різати собі руки на очах у хлопця. Але це не подіяло.
Вадим і далі стояв на своєму. Розходимося і усе. В Вороніці не лишалося нічого іншого, крім як зібрати речі і покинути квартиру. Вже екс-бойфренда.
Вона пішла зранку наступного дня, коли трошечки... ...говталася від пережитого. Це був ранок 7 лютого. Я тоді спав.
Вона тільки зайшла до кімнати, щоб попрощатися. Проте поїхала дівчина не додому у Дніпро. Поплентавшись трохи полтавськими вулицями, вона пішла у тир. Чи часто вона втратилася? виходите у тир після того, як вас кинув ваш партнер чи партнерка, і ви залишилися без даху над головою у чужому місці.
Я веду до того, що це трошечки дивний вибір, принаймні неочевидний. Але не для Вероніки. Знову ж таки, особисто я її не знав, але у відкритих джерелах...
Пишуть, що Моторіна відвідувала це місце регулярно. Ще з того часу, як Тількіно перебралася у Полтаву. Казали, що вона взагалі планувала придбати власну зброю і навіть податися у військову справу.
Ніби торвалася на Донбас воювати. Втім, у військоматі дівчині відмовили. Можливо, у тирі вона хотіла зняти стрес, пострілявши по мішенях. Як варіант може бути. Хоча й дивно.
Як на мене. Але не все так однозначно. Отже, сьоме число. Лютий, 2020 рік.
Близько першої години дня Моторіна перейшла у полтавський тир під назвою «Об'єкт Вона прийшла інструктаж та надала всі необхідні довідки з психіатричного та наркологічного огляду. Це видно на кадрах. Далі під наглядом 64-річного інструктора Ігоря Смольянінова дівчина стала практикуватися. Спочатку стріляла з пістолета ГЛОК, потім з автомата АК-74, а наостанок взяла до рук пістолет Марголіна.
Це радянська зброя для спортивної стрільби. Щоправда, у руках Моторіної вона виконала геть іншу, не спортивну ціль. Пройшовши інструктаж, Вероніка стала стріляти по мішенях.
Ігор Смольянінов залишився у кімнаті разом із нею. Це його робота як інструктора. У сусідній кімнаті у той момент сидів Олександр Хвостенко, ще один інструктор Тиро та товариш Смольянінова.
Він чув постріли спочатку з Глоку, потім Зака. Зрештою пролунали постріли з пістолету Марголіна. Але два з них...
Звуком дещо відрізнялися від попередніх. За ними одразу почувся крик. І це був голос Смольянінова. Хвостенко кинувся у кімнату, де працював товариш. Смольянінов лежав на підлозі.
А моторіна стояла посеред залу з пістолетом у руках та кричала. Дай мені патрони, швидко, дай мені патрони. Пістолет, що був у руках Вероніки, заряджається шістьма патронами.
П'ять з них вона тоді вже випустила Вигоря Смольянінова. Лишався один. останній.
І судячи зі слів свідка, цей патрон Вероніка приберегла для себе. А тоді я відволіклась, подивившись на сейф, де зберігалися набої та зброя. Я лівою рукою схопив за пістолет, курок був зведений. Я схопив і пролунав постріл. Після цього я висмикнув пістолет з руки.
Заламав її. Ну, точніше, не заламав, а схопив за руки цю дівчину і поклав на підлогу. А вже після цього пішов викликати поліцію. Ще один знайомий інструкторів Олександр Вайло. Він розчищав сніг біля тиру того дня і періодично збився.
я периодично заходив у приміщення погрітися. Туди, як я зайшов, десь в той час, почув, як Олександр Миколайович по стенкам гучним голосом позвав мене, кричав «Володимирович, Володимирович, іди сюди». Я на ній піднявся і побачив, як Олександр Миколайович веде Дівчина, тримаючи її руки згадує, ну і сказав, тримай її.
Сам Хвостенко попрямував до телефону, аби кликати по допомогу. А Вайло взявся охороняти Моторіну, аби та не втекла. Один раз вона мене спитала, він живий?
Я сказав їй, що не знаю. Насправді у той момент Смольянинов ще був живий. Він лежав на підлозі без тями, організм з останніх сил боровся за життя.
Також на місце події прибіг власник тиру. Ігор Родич. Я терміново сказав Хвостенко, щоб надав першу допомогу, на шатир і так далі.
І почав викликати швидку, паралельну поліцію. Коли я забіг і побачив ситуацію, то підійшов до Моторіної, тоді ще не знав, хто вона. Спитав, що трапилося.
Вона сказала, що нічого. На шатир як перша допомога річ сумнівна, особливо, якщо йдеться про людину, що постраждала від вогнепальних поранень. Але навчитися надавати першу допомогу медично, тим паче в наш час, це дуже навіть важливо. Зараз є безліч курсів, зокрема й безкоштовних, тому якщо маєте вільний час, раджу їх пройти. Та повернімося до стрілянини у тирі.
Річ у тім, що одна з куль, які випустила Вероніка в інструктора, потрапила прямісінько у його серце. Швидка прибула на місце події вже за 7 хвилин після виклику. Однак врятувати чоловіка медикам не вдалося, він помер просто у тирі. Не забарилася і поліція.
Правоохоронці взялися проводити оперативно слідчі дії, вилучили речові докази і затримали Моторіну. Ось що вона заявила після затримання. Я не хотіла, щоб він мряв.
Це все. Ну а далі все за протоколом експертизи, опитування свідків і, власне, самої Моторіної, і розслідування, у ході якого з'ясувалося, що в історії все не так однозначно. Як мінімум тому, що свідків саме у кімнаті, де і сталася трагедія в момент пострілів, не було. А камери того дня з невідомих причин не працювали. Версія слідства звелася до того, що Вероніка обрала жертву випадково.
Не випадковими були постріли. На користь такого викладу подій грали, зокрема, показання колишнього хлопця Моторіної. Вадим заявив, що Вероніка свого часу хотіла стати військовою і поїхати на Донбас геть не через бажання захищати батьківщину. Вона, казав екс-бойфренд, просто хотіла когось вбити.
Крім того, він стверджував, що дівчина хотіла вбити навіть свою бабусю. Ось фрагмент його допиту з боку прокурорки. Чи були якісь у неї бажання чи розмови про те, що вона хоче когось вбити, чи комусь у шкоду завдати?
Вона говорила, що вона не така, і вона з нею є. Розказала так про бабушку тільки. Що говорила?
Що хотіла її вбити. Чому? Ну, попереду в них там політики постійно. Але це абсолютно не збігається із тим, що слідчими в суді розповіла сама Вероніка.
По-перше, стосунки з Вадимом Мірзаєвим. Хлопець казав, що його обранниця була аб'юзеркою, але дівчина запевняла, що вона була єдиною, хто страждав у цих стосунках. Мовляв, хлопець її не тільки морально принижував, а й завдавав фізичної шкоди.
А його слова про те, що вона хотіла когось вбити, не відповідають дійсності. Далі цитата самої Вероніка. У відділення, коли побачили моє сім'ї, я сказала, що це Вадим був. Але я відмовилася писати на нього заяву, бо не хотіла завдавати йому проблем. Я не знала, що в цей час він сидить у сусідній кімнаті і обмовляє мене.
Я взагалі не знаю, з якої цілі він сказав, що я хотіла когось вбити. Мірзаєв у суді сказав, що я хотіла вбити свою бабусю. Це неправда, бо я свою бабусю люблю. Вона була єдиною дорослою в моєму дитинстві і замінювала мені і маму, і тата.
По-друге, що стосується любові до стрільби у тирі? Зі слів Вероніки, вона ніколи цим не захоплювалася. Навичок стрільби, як запевняла Моторіна, вона не мала.
А 7 лютого прийшла до тиру у Полтаві вдруге у житті. У мене немає навичок стрільби. Єдиний раз під час нашої сварки, коли хлопець вигнав мене з дому, я ходила в дитячий тир.
А до цього я взагалі жодної зброї не стріляла. Хоча ось тут постає питання. Якщо у дорослий тир Вероніка раніше не навідувалася, звідки в неї при собі були довідки від нарколога та психіатра? Як часто їх вимагають у тих чи інших установах? І чи багато з вас мають подібні документи на руках?
Хай би там що, Вероніка заявила, що до тиру дійсно пішла, аби вбити. Однак не когось, а саму себе. Дівчина нібито планувала вкоротити собі віку після сварки із Вадимом. У тирі вона справді пройшла інструктаж, справді постріляла з різної зброї. А коли взяла до рук пістолет Марголіна, стала чекати слушного моменту, аби покінчитись з життям.
Однак їй постійно щось відволікало. то інструктор Смольянінов, який був неподалік, то відвідувачі, які проходили повз. Коли у Вероніки залишилися три патрони, останні, вона, як заявила сама, зрозуміла, що іншого шансу не буде. Треба стріляти або зараз, або ніколи.
Тож дівчина відійшла від інструктора, аби той не став на заваді. І хотіла зробити те, що хотіла. Втім, Смольянінов нібито зрозумів її наміри та спробував зупинити.
Проте не крикнув, що осяб підійшов до неї ззаду, коли дівчина його не бачила. Інструктор взяв її за плече, аби повернути обличчям до себе. і відібрати зброю. Але Моторіна злякалася і випадково натиснула на спусковий гачок.
П'ять разів випадково натиснула. Я зрозуміла тільки, що інструктор намагався мене зупинити. Я злякалася і якось відбулися постріли.
Я погано пам'ятаю цей момент, бо була налаштована на інше. Я навіть не бачила, як відбулися постріли. У мене був такий сильний душевний біль, що він просто затаманив мій розум. Після пострілів, зі слів Вероніки, зайшов Хвостенко, інший інструктор, і став говорити із нею.
Моторіна буцімто зрозуміла, що в магазині пістолету більше немає небоїв, і вона не зможе застрелитись. Тому почала просити Хвостенка ці патрони їй дати. Я не розуміла, що роблю і що робити далі.
У мене взагалі голова не працювала. Я впевнена, що було два постріли. Третій був, коли інструктор Хвостенко забрав у мене пістолет. Я не зрозуміла, що відбулося, і приставила пістолет до грудей.
Хвостенко сказав, що бачив блиск радості в моїх очах. Та це неправда. Тому що коли мене... Однак, зі слів тих же правоохоронців, Моторіна була спокійна.
Також на цьому відео ви можете побачити момент затримання. Тут дівчина показує непристоянку. Стойний жест оператору свідчиться на користі і слів, чи проти, вирішуйте самі. До речі, від слідчого експерименту в ході розслідування Моторіна відмовилася.
Своє рішення вона пояснила тим, що, їй цитую, «дуже страшно і боляче згадувати про те, що було». За той час, поки я знаходжуся в тюрмі, страшні картини цієї події постають переді мною постійно. І це мене вбиває. Я розумію, що через мою дурість загинула хороша людина. У мене взагалі не було жодних образ на нього.
Я його вперше бачила і за весь час нашого знайомства я відчувала тільки позитивні емоції до нього, бо він мене хвалив і був до мене дуже добрим. Все так жахливо вийшло. В першу чергу я розказуюсь перед інструктором. Я постійно прошу в нього прощення в думках.
Я розумію, що він не почує мене. Мені дуже шкода, що так вийшло. Як би мені не хотілося, я ніколи не зможу потрапити в минуле і все випадково. Також Вероніка зверталася до рідних загиблого. Тоді я постійно була в обмеженні.
Я була пригнічена і в мене був стрес. Я ненавиджу себе за те, що сталося. І шкодую, що не вибрала інший спосіб і місце, аби ніхто не постраждав. Я була занадто засмученою тоді, щоб усвідомо мислити.
Я до сьогодні в шоці від того, що сталося. Мені дуже боляче і соромно, що через мою дурість ви втратили свого чоловіка, ваші діти-батька, а внук і дітася. Я досі не можу зрозуміти, як так вийшло. Я щиро прошу у вас пробачення. З огляду на те, що сумнівів у тому, хто саме вбивця не було, у адвоката...
Від адвоката Вероніки Андрія Євдокименка був лише один шлях спробувати довести, що вбивство сталося не навмисно. Від в'язниці дівчину це не врятувало би, але строк був би меншим, ніж за умисне вбивство. Крім того, захисник наполягав, що докази у справі не дослідили належним чином. Мовляв, були ознаки того, що одна з куль могла поранити інструктора рикошетом.
Але навіть якщо одна куля дійсно зрикошетила, у ціло інструктора з рук Вероніки потрапили ще чотири. Звісно, людина у стані ефекту може зробити будь-що. Проте суд у цю версію не повірив та дійшов до висновку, що Моторіна стріляла навмисно і хотіла смерті людини. Інше питання, чи вона взагалі була здорова психічно, коли це все відбувалося. Адже сама Вероніка наполягала, що мала проблеми із психікою, як мінімум із депресією.
Під час судових розглядів медексперти підозрювали, що у Моторіної були ознаки розладу особистості шизофренії. Однак її визнали осудною. Далі цитата прокурора. Комісія підозрювала, що у неї є ознаки шизофренії, але для точного встановлення потрібна стаціонарна експертиза.
Її і провели. У ході досліджень встановили, що дівчина не страждає на хронічне захворювання. Тобто у підсумку лікарі дійшли висновку, що Моторіна психічно здорова.
Той факт, що мати Віроніки перебувала у психлікарні, суд не взяв до уваги взагалі. Дружина вбитого інструктора просила для дівчини пожиттєве і казала, що боїться за своє життя. Яку я їй вимагаю вірити? Пожиттєво. Цей людина, якщо вийде на вільність, вона вб'є ще не одного людину.
Я не знаю, я вже думаю над тим, щоб... Адвокати собі на нього тягнули. Прокуратура просила колегію судів дати дівчині 12 років позбавлення волі за статтею про умисне вбивство. Але цього разу суд у своєму рішенні виявився ще суворішим.
Вероніку Моторіну засудили до 15 років позбавлення волі. Дівчина розплакалась просто у залі суду. У свої 20 років вона отримала максимально можливий термін за статтею. по якій проходила. Хоча сідати за ґрати Вероніка не збиралася.
За кілька хвилин вже в авто правоохоронців, які мали доставити її до місць позбавлення волі, вона дістала лезобритви і почала себе різати. Як саме їй вдалося пронести лезо, ніхто не знає. Та спроба накласти себе рук виявилася невдалою. Моторіну вчасно доставили до лікарні, підлатали і таки перевели у Полтавську установу виконання покарань №23.
Адвокат дівчини подав апеляційну скаргу на рішення судів, оскільки вважав 15 років досить жорстким покаранням, яке теоретично можна було зменшити в суді іншої інстанції. Але до розгляду справи Вероніка Моторіна не дожила. Ввечері 29 листопада, тобто після двох місяців з моменту оголошення вироку, дівчині стало зле. У 19.32 її викликали швидку, а о 20.53 лікарі констатували смерть Вероніки Моторіної.
Пізно ввечері дівчині стало погано, вона втратила свідомість. Медичні працівники установи та лікарі швидкої, які були викликані, проводили реанімаційні заходи, однак врятувати життя ув'язненій не вдалося. Призначено судово-медичні експертизи, які у комплексі з іншими доказами нададуть можливість відповісти на запитання, що стало причиною смерті. Правоохоронці заявили, що націлі Вероніки не виявили ознак насильницької смерті.
Компанія відкрила за цим фактом провадження за статтями 115 та 140 Кримінального кодексу України, а це умисне вбивство та халатність медпрацівників, що призвела до смерті чи важких наслідків хворого. Також Полтавська обласна прокуратура ініціювала проведення службових розслідувань, аби з'ясувати якість та повноту наданої дівчині допомоги. Полтавськими телеграм-каналами одразу почали ширитись новини про смерть Моторіної. Писали, що нібито є інсайдерська інформація про те, що причиною смерті дівчини став епіліптичний напад.
Нібито вона цілий день нічого не їла, курила багато сигарет, пила каву і через це сталося те, що сталося. Адвокат Вероніки Андрій Євдокименко, який був її захисником близько року, останнього разу бачився з нею 22 листопада. за тиждень до її смерті.
Він зазначив, що настрій в неї був дуже депресивний та пригнічений. Але навіть не через строку 15 років, а через те, що суд не вислухав її. Та не повірив, що вона скоїла цей злочин ненавмисно і не став перевіряти її версію подій. Спочатку хотіла, подавала заяву, щоб її в операцію ООС взяли. Потім подавала заяву, хотіла служити в Нацгвардії.
І по здоров'ю їй відмовили. Дівчина, якою життя не бало, от 20 років фактично померла. Пригнічує те, що вона померла не просто, а померла з Яриликом, навішаним на неї вбивцем. Інформацію про причини смерті дівчини мені знайти так і не вдалося.
Можливо, її досі немає. Можливо, ці дані не оприлюднювали на загал. Або ж... Я щось пропустив.
Чи дійсно Вероніка мала психічні розлади, наявність яких у неї підозрювали? Вирок є, а свою думку щодо його справедливості ви можете висловити під цим відео. Клянуся любити тебе в горій радості, в багатстві і в бідності, у болях і здоров'ї, допоки смерть не розлучить нас. І власне смерть їх і розлучила. Жахлива смерть, яку він подарував своїй дружині після майже трьох років шлюбу.
Ця історія трапилася у місті Кременчук у 2020 році. На фото, яке перед вами, Андрій Чекал. Саме він жорстоко розправився зі своєю обраницею на ім'я Людмила. Прийшов до неї на роботу, зачинив приміщення зсередини, облив жінку легкозаймистою речовиною і підпалив.
Ось ця ухмилка не забуде ніколи. Він вийшов з такою доволі мінною. Він вийшов радісний. Вже коли він спалився, коли жінка… Так. Він вийшов радісний, очі блістіли від щастя.
Він вийшов і улыбався стоячим нам всім. Люди кричали «убійте його! » А я улыбалась.
Свого часу Андрію посміхалася Людмила. До зустрічі із ним жінка вже була заміжня і навіть виховувала двох неповнолітніх донів. Але жити одиначкою далі не хотіла, шукала надійного партнера. Таким їй спочатку здався Андрій. У 2017 році пара побралася.
Мені невідомо, які стосунки в них були до одруження, але сімейне життя було більше схоже на жахіття. І все через Андрія. Можете разом зі мною загинати пальці і рахувати, що з ним було не так.
По-перше, він ревнував Людмилу до кожного стовпа, хоча підстав для цього по факту не було. Ніхто з тих, хто був знайомий з парою, не пригадував, щоби жінка з кимось фліртувала, не кажучи вже про щось більше. По-друге, Андрій любив хильнути пару склянок біленької. Іноді навіть і не пару. Ну а як вже приймав дозу оковитою, через ревнущі влаштовував Людмилі справжні тортури та терор.
Він знущався з нею психологічно, а іноді надсурався докласти і фізичної сили. По-третє, впродовж 30 років поспіль Андрій ніде офіційно не працював. І ви скажете, ну багато хто працює неофіційно.
Таке життя буває. Я так само скажу. Та проблема у тому, що крім відсутності ФОПа чи запису у трудовій, в Андрія не було і грошей. Тобто він не просто неофіційно не працював, а в принципі не працював. Тимчасові підробітки не давали статків, а такий стиль життя він називав своїми принципами.
Тобто змінювати нічого не збирався. І це при тому, що чоловік двічі був одруженим і від двох попередніх шлюбів мав сімох дітей. Трохи є. про кого піклуватися.
Ну і це по четвертим, між іншим. Аліментів, як ви розумієте, його діти не дочекались. Не для того, маб��ть, мама козака ростила. Хоча про козака я перегнув, бо народився Андрій на Росії. А на запитання, чи є він громадянином України, відповідав, на жаль, так.
І хоч український паспорт він справді мав, мабуть, загадочна руска душа завжди брала гору. Та попри цей перелік недоліків, якщо дуже м'яко висловитися, Людмила продовжувала жити і терпіти Андрія роками. Вона тривалий час навіть не розповідала рідним про те, що коїться у її житті. Можливо, боялася, що від такої інформації хворе серце її матері не витримає.
Навіть не знаючи всієї правди про зятя, не раз сказала дочі сікетати такого чоловіка. Та ще разу, почувши подібні слова, Андрій заявляв, якщо я розводуся, то тільки з трупом. Тей суспільний осуд ніхто не скасовував. В багатих то і досі на таке зважає.
Разом з доньками і горе-чоловіком жінка мешкала в орендованому житлі. Аби буде якось прогодувати сім'ю, ми ж пам'ятаємо, що Чекал принципово не заробляв коштів, вона тримала господарство корову та свиней. Крім цього, гарувала на городі, доки її чоловік або пив, або просихав після пиятки. Але і це не все. Якимось дивом жінка ще й встигала працювати продавчиною парфумів, косметики та побутової хімії у магазині рідного брата.
Можливо, так вона не лише намагалася заробити на прожиття. А й ховалася в цій непроглядній купі справ, аби зайвий раз не думати і не перетинатися з недолугим чоловіком. Втім, зрештою, Андрій став допікати їй і на роботі.
Коли він напивався, то йшов до магазину, де працювала дружина, і починав з'ясовувати стосунки. Брат Людмили, Михайло, був свідком тих п'яних розбірок і не раз бачив, через що доводиться проходити сестері. Він намагався декілька разів донести до неї, що від Андрія треба йти.
Проте жінка не наважувалася. З часом, крім образ і побиття її, Андрій переключився на дітей. Ворожав, ворожав бить дітей його.
Був у нього в цілі, розбив телефони дітські, ворожав бить дітей. Життя перетворилося на пекельне замкнене коло. Андрій і Людмила сварилися, він її бив, вона писала заяву у поліцію, потім вони мирилися.
Заяву жінка забирала, повіривши, що таке більше не повториться. Але ясна річ, все повторювалося знову і знову. І з кожним разом ставало лише небезпечніше.
У медіа писали, що якось Андрій прихопив собою до магазину сокиру. Люда, як тільки це побачила, натиснула на тривожну кнопку у торговому залі. І лише оперативна робота охоронців врятувала жінку. Тоді трагедії не сталося.
Хоча коректно буде сказати, що того дня трагедію відтермінували. Ось так упродовж майже трьох років Людмила терпіла садиста, ледаря і пияку, який знущався з нею морально, фізично і навіть погрожував вбити не лише її, а й дітей. У травні 2020 року жінка вирішила з нею досить.
Вона заявила Андрію, що розлучається із ним і навіть переїхала в інше житло разом з доньками. Але процес розлучення це не щось миттєве. Вона наняла адвоката по розвідним процесам.
Їй сказали, що розвестись не можна тільки по його місці. Він не місто, він не прописаний тут. Я її бачила вчора, але радісна була, що вони розгодяться. Зажити щасливо Людмила так і не змогла.
4 червня 2020 року Чекал вкотре прийшов до магазину, де працювала жінка. На годинку було близько четвертої вечора. У руках садист тримав дорожню сумку.
Чоловік виштовхав з крамниці єдиного покупця, а двері та грати зачинив на амбарний замок. Людмила знала, зараз почнеться сцена. Потім в хід підуть кулаки.
Жінка встигла натиснути тривожну кнопку до того, як Чекал витягнув її за прилавку і почав жорстоко бити. Невдовзі до магазину під'їхала охорона. Вони бачили, що всередині чоловік б'є жінку.
У нас був виклик, спрацювала тривожна кнопка. Ми приїхали на місце, побачили, що магазин закритий зсередини. Через скло я побачив, як всередині чоловік б'є жінку. Ми стали зривати замок всім, чим тільки можна.
На поміч навіть прийшов якийсь небайдужий автомобіліст та дав нам інструменти. І поки охоронці боролися із замками, Чекал дістав те, що він приніс у сумці. Він облив Людмилу легкозаймистою речовиною і запалив вогонь.
Охоронці усе це бачили. Я побачив через коло дверей, як він підпалив грілку, а далі пролунав вибух. Нас з напарником відкинуло. Далі ж ми відразу взяли з машини вогнегасники і намагалися хоч якось загасити пожежу, але безуспішно. Потім ми почули стукіт у сусідньому вікні, розбили його.
Особисто я вибивав двері. Я бачив її очі перед смертю, але не міг допомогти. Перехожі одразу повідомили у поліцію про цю подію. Коли на місце прибули наряди патрульних, спецпідрозділ ТОР, слідчо-оперативна група, рятувальники та медики, вогонь вже охопив значну площу магазину.
Чоловіки намагалися зламати навісні замки, проте все було марно. Полум'я почало перекидатися на товар, і що відбувалося всередині крамниці, залишалося... Лише здогадуватись.
Тільки рятувальники ДСНС, які приїхали на виклик, змогли зламати замки та потрапити у приміщення. Вони її знайшли біля прилавку у понівечене тіло бідолашної Людмили. 80% її тіла були у страшних опіках. Травми виявилися несумісними із життям.
Жінка померла на місці. А Чекал одразу після злочину заявив наступне. Вона хотіла від мене піти.
Тому я вирішив спалити її і себе. Спалити її і себе? Ну що ж, в це можна було б повірити, якби не одненьке але. Справа у тому, що вбивця вдягнув на себе вогнетривкий костюм, тож через свої дії отримав лише незначні опіки. З іншого боку, він прихопив з собою балон із пропаном.
На щастя, той не вибухнув, але слідчі припустили, що зловмисник хотів ще й підірвати будинок. Віддинок, у якому знаходився магазин. При вибуху пропанових балонів, які вибухають в жилих приміщеннях, то і перекриття, і несучі конструкції будинків руйнують.
У суді Андрій Чекал був повністю байдужий до промов прокурора та слідчого. Йому буцімто було важко говорити через опіки дихальних шляхів. Але на те, щоб наговорити нісенітниці, йому сил таки вистачило.
Зокрема, на судових засіданнях усі присутні дізналися, що Чекал у минулому хотів стати пастором, а дружину вбив, бо його довели. Мовляв, він весь такий високоморальний, а з ним вже втретє розлучаються. Як таке можливо? Очевидно, що вся проблема, на думку Чекала, полягала Ненавистість, з якою Андрій Чекал під час судового слухання говорив про жінок, шокувала навіть досвідчених правоохоронців. Підсудному не сподобалося навіть те, що вирішувала його долю жінка-суддя.
Розповідаючи про вбивство, Чекал не вважав, що скоїв злочин та не визнавав свою провину. Він цинічно заявив, що впродовж тисячоліть зрадливих жінок карали, а саме палили на вогні чи до смерті закидали камінням. Оскільки Людмила посміла від нього піти і сучасне суспільство стало на бік жінки, Він, Андрій, просто застосував давній метод покарання норовливою.
На запитання про свій сімейний стан вбивця зневажливо відповів, що він вдівець. А на запитання, чи шкодує проскоєне, без докорів сумління заявив. Єдине про що жалкую, що не можу її знову вбити. Після таких слів сумнівів не було ні в рідних, ні в правоохоронців, і ні у суддів. Перед ними садист і вбивця, який небезпечний для суспільства.
Тож Андрія Чекала засудили до довічного ув'язнення. Перед тим, як відправитися за ґрати, зловмисник встиг сказати журналістам. Я сіпів пригав, а будів 5 місяців казав. Града страшніше, ніж зараз.
Ви чому мені цим спогадаєте? Похрінь. Він мав на увазі, що хотів покинути цей світ разом із дружиною і вже давно планував, як це все буде.
Проте вже згаданий вогнетривкий костюм, що він нацягнув на себе, свідчив не на користь цієї версії. Через дії цього монстра двоє дівчат, доняк Людмили, залишилися без матері. Втім, вбивця як словами, так і діями лише підкреслював, що не шкодує про свій вчинок. Навпаки, він пишається тим, що зробив.
Стрілянина в полтавській школі. 19-річна дівчинка зайшла до школи. В руках оцієї русалки арбалет.
Я би в клас вистрілила. По раненні стали двоє вчителів. Близько 10-ї ранку зеленоволоса Таїсія Петрова із цигаретою в зубах та арбалетом на перевіз увійшла в будівлю школи.
Ця дівчина ледь не влаштувала у Полтаві справжнісінький колумбайн. Але де масова стрілянина в американській школі, а де Полтава? Та й чому зловмисницею стала саме Таїсія Петрова?
Чому пішла стріляти з арбалету і де зараз перебуває? Відповідь на ці та інші питання зараз і дізнаємось. Таїсія народилася у 2002 році.
У молодших класах дівчина навчалася в 11-й школі Полтави. Потім перейшла в навчально-виховальний комплекс №36, а згодом у школу №9, де й отримала атестат. Після випуску Петрова вступила до Національного університету цивільного захисту України, де навчалась на психологиню. Сем'я Петрових релігійна. Релігійна настільки, що дівчині не дозволяли отримати паспорт, ідентифікаційний код чи ID-картку.
Хоча згодом школа вмовила батьків все ж таки дозволити дівчині отримати документи. Сім'я Петрових мешкала у звичайній малосімейці. Вони були досить тихими людьми, намагалися зайвий раз не привертати уваги.
Сусіди майже нічого не знали про Петрових. Казали лише, що батьки були тихі та не пиячили. Матір працювала у психіатричній клініці, а батько у Полтавагазі. Так само добре відгукувалися і про Таїсію. Казали, що у школі вона мала друзів.
Вчителі і дирекція навчальних закладів згадували її як спокійну, старану дівчину, яка ніколи не створювала проблем. Дівчинка була тиха, спокійна, вирівноважена. Ну, можливо, не зовсім вона була активна колись на уроках, але вона завжди виконувала завдання, вона завжди добросовісно робила те, що їй, мабуть, і не варто. Класник рівня, який вивчав. Я навіть пам'ятаю, що вона була учасницею в художній самодіяльності.
Але це версія тих, хто оточував Петрову. Сама Таїсі розповідала, що жилося їй геть не солодко. Вона змінила три школи не просто так. У кожній її булили.
З дівчини знущалися і однолітки, і вчителі. Ба більше, з булінгом, за словами дівчини, вона іноді стикалася і в університеті. Хоча це були поодинокі випадки.
Вступивши до вишу, дівчина стала більш замкненою. Згодом почала поступово змінювати свою зовнішність. Спочатку рожевий колір волосся, потім зелений.
Але з зовнішністю все не обмежилося. 6 вересня 2021 року вона вирішила навідатися до своєї першої школи №11, але прийшла туди явно не для того, аби понастольгувати. Близько 10 ранку зеленоволоса Таїсія Петрова із сигаретою в зубах та арбалетом на перевіз увійшла в будівлю школи.
Чому дівчину ніхто не помітив і не заборонив вхід? Ну, бо охорони у школі не було. Тейся піднялася на другий поверх. У кабінеті, де йшов урок зарубіжної літератури, були відчинені двері.
Тейся підійшла до нього, підняла арбалет і, не особливо цілившись, вистрілила у бік вчительки, на яку у цей момент дивилися і слухали учні. Стріла увійшла жінці в спину, ближче до плеча. Діти почали кричати.
Вчителька обернулася і побачила, що дівчина заряджає другу стрілу. Але Петрова не стала добивати вчительку. Гора-арбалетниця попрямувала до іншого класу.
У сусідньому був вчитель, тобто чоловік. І чомусь цей кабінет вона проігнорувала, ніби спеціально вибирала лише класи, де викладали жінки. У цей момент у коридорі з'явилася заступниця директорки з виховної роботи. Побачивши Таісю, вона намагалася з нею поговорити, але дівчина майже не йшла на контакт.
Після недовгих вмовлянь опустити зброю, Петрова випустила другу стрілу у заступницю директорки. Вона влучила у руку жінки. Мою заступницю врятувало тільки те, що вона жестоколює при розмові. Спитала дівчину, не вже будеш у мене стріляти? І вона вистрілила.
Стріла влучила в ліву руку і пройшла на виліт. Якби не рука, могла би цілити у шию або груди. Можливо, навіть у серце.
Нападницю намагалися вгамувати вчителі, але результатів це не давало. У цей момент на урок фізкультури прямував дев'ятикласник Станіслав Ляхно. Побачивши дивну картину перед собою, він просто підійшов до дівчини та забрав у неї арбалет.
Я не розумів, що в неї спочатку справжній арбалет, тому мені не було так страшно. Кожен чоловік має робити такі вчинки. Таїсія не стала опиратися, не влаштовувала істерик, сцен, навіть не плакала. Вона спокійно віддала арбалет.
Вже після всіх цих подій вона назве хлопця справжнім героєм, який не побоявся та забрав у неї зброю. Мовляв, ще такий молодий, зовсім дитина, а проявив таку сміливість. Врешті Петрову вже без зброї у руках повели в кабінет заступниці директорки.
Ось що про це розповідала керівниця школи. Відвели її в кабінет завуча. Вона сиділа перед нами, розвалившись на стільчику, смактала цукерку на пелечці, я одразу їй представилася. Прізвище, ім'я, побачкові, спитала, як її звати.
Вона спочатку мовчала, а згодом відповіла Тая. У соцмережах її називають психічкою, але вона не поводилася як хвора. Виглядає, як людина, що виконала свою роботу, говорила грамотно російською мовою. Я питала, чому така гарна дівчина прийшла до наших вчителів? Чи має претензії або образи?
Вона мовчала. А коли я запитала, навіщо прийшла убивати, вона сказала про мене. Вона мені не подобається.
Я не хочу з нею розмовляти. Вберіть її. Коли директорка вийшла з кабінету, Таїсія лишилася розмовляти з її заступницею, яку поранила. Дівчина не намагалася перепросити і не тікала.
Сказала, що вчилася тут, в 11-й школі у початкових класах. Вчителі підняли документи та дійсно знайшли прізвище Петрова серед учнів. Тоді ж з'ясували, що Таїся живе в одному будинку зі своєю першою вчителькою Людмилою Іванівною Литвин. Педагогиня це підтвердила і заявила, що Таїся була стараною ученицею, без відхилень у поведінці.
Коли на місце події приїхала поліція, Петрову затримали, а вчительок доставили до лікарні. На щастя, травми в них обох виявилися не тяжкими. Новини про події в 11-й школі швидко розлетілися Полтавою.
Все місто було шоковане, батьки налякані. Але, що цікаво, навіть цей інцидент не став причиною скасувати уроки. Але що спонукало Таїсію Петрову взяти до рук арбалет і напасти на викладачок?
У ніч із 4 на 5 вересня дівчині наснилося, що вона має вбити вчителів. Чому саме вчителів 11-ї школи невідомо. Її дії мали стати помстою за булінг.
А зі слів самої ж дівчини, як пам'ятаєте, її цькували у трьох навчальних закладах, не лише в 11-й школі. У щоденнику Таїсі був наперед розписаний весь вересень. Окрім вбивства вчителів, дівчина збиралася здійснити ще низку нападів. Наприклад, 22 вересня вона планувала підпалити власну оселю. Цікаво, що ще.
Одне вбивство в неї було заплановане на 28 серпня, тобто за тиждень до цих подій. Втім, схоже, реалізувати задумане їй не вдалося. У телефоні Петрова зберігала відео та фото знущань з тварин.
Щоправда, невідомо, чи це були її фото, чи завантажені зображення і кадри з інтернету. У кімнаті дівчини висіла фотографія батька. Але незвичайна. Вона була спотворена графічними символами, схожими на іерогліфи та сатанинські знаки.
Чому саме батько, чому саме такі символи, залишається загадкою. До речі, що до арбалету, з якого стріляла Петрова. Купила вона його на гроші, які батьки подарували на день народження. Чому саме арбалет обрали?
Я не мала мотиву, щоб чітко арбалет і стріли. Я просто хотіла налякати. Я не хотіла їх вбивати.
Цих вчителів я не знаю. Мені дуже шкода. Коли я поранила заводчу школи, вона перше встановила зі мною контакт і почала конструктивний діалог. Вона не кидалася, не намагалася у відповідь заподіяти мені агресію. Вона намагалася встановити довірчі відносини, з'ясувати, що відбулося.
Вона тоді була поранена, і в той момент мені було дуже шкоди, що я так зробила. В момент нападу я була деякою враженою субстанцією. Та була раса, чиста дошка.
Соціум накладає свої відбитки. А чи вели ви щоденник? Так, я вела щоденник.
Ви спланували цей напад в 11-й школі? Чи це було просто спонтанне рішення? Ні, скоріше за все спонтанне.
Коли я купувала арбалет, не було цілі нападати. Я його замовила в інтернет-магазині. Я захоплювалася темою метальних видів спорту. Дуже подобається лук. Арбалет я вибрала, тому що зовнішньо він мені симпатизував.
У мене був мотив чисто спортивної стрільби. На суді Таїсія охоче спілкувалася з журналістами та розповідала про булінг у школі. Щоправда, про те, звідки в неї шрами і порізи на руках, вона змовчала. Чому ви так вчинили?
Що послужило спусковим очком? Після тривалого самоаналізу я можу сказати, що це був порив. Я сказала собі, що вже досить. Раніше я була на місці жертви, а в той момент я відчула, що тепер все контролюю. Тепер я буду залякувати.
Важко контрольований стан наподобі, а скільки можна це терпіти. Таку картину мені важко описати. Вас ображали в школі? Я вивчала тему булінгу.
Я вчуся на психолога, то булінг доволі розповсюджений феномен, на жаль. Він присутній як в школах, так і в університетах. Не треба тішити собою. Дівчина заявила, що у трьох навчальних закладах, в яких вона навчалася, діти знущалися з неї словесно, фізично, псували її речі. Вчителі це не просто ігнорували, а часто додатково принижували її.
Вони вирішили зробити картину, що навмисно були так, щоб не було синців, або під ніжкою робили так, щоб не було видно слідів. Адміністрація школи і вчителі фізичного насилля не застосовували. Вони часто морально тиснули, принижували, говорили, що я нікчема, говорили, що я погана людина. З батьками своїми проблемами і переживаннями Таїсія не ділилася. Їй здавалося, що матір дуже зайнята і їй буде все одно.
Батьки не зізналися, чи були вони в курсі того, як почувається їхня донька. А сама дівчина планувала просто перетерпіти цей важкий період, мовляв, якось там і не. Свою провину у суді Таїсія визнала і вибачилася перед постраждалими.
Казала, що якби вона могла повернутися назад у часі, то ні за що цього би не зробила. Петрова зізналася, що їй соромно, адже вчительок, на яких вона напала, дівчина навіть не знала. Тобто по факту вона скривдила тих, хто її ніколи і не цькував. Та ісі Петрові загрожувало від 10 років позбавлення волі до довічного ув'язнення за замах на вбивство двох осіб. Але, звісно, без експертизи на осудність тут було не обійтися.
Медики встановили, що дівчина страждає на хронічне психічне захворювання. А саме на параноїдальну шизофренію і галюцинаторно-параноїдний синдром з безперервним перебігом. По факту вона не усвідомлювала свої дії та не могла керувати ними.
Із СІЗО Петрову перевели до психіатричної лікарні з посиленим наглядом. Схоже, що вона й досі перебуває там. Але закінчу я історію на позитивній ноті.
Пам'ятаєте дев'ятикласника Станіслава Ляхно, який відібрав у Таїсі арбалет? Так от поліція вручила йому подяку за відвагу. А батькам Людмилі та Володимиру подяку за належне виконання батьківських обов'язків та гідне виховання сина.
31 травня 2024 року трагедія спіткала ще одну полтавську родину. Того дня сім'я Волошених дізналася страшну звістку. Їхню 12-річну доньку Дар'ю знайшли мертвою.
Опалене тіло виявили у лісосмузі неподалік міста. Судмедексперти встановили, що дитина померла насильницькою смертю, а до цього її зґалтували. Дарія була звичайною маленькою полтавкою, ходила до школи, мала друзів.
Батьки, сусіди, вчителі, всі відгукувалися про неї, як про тендітну дівчину з русявим волоссям, яка постійно сміється. 26 травня Дарія пішла на прогулянку. Дівчинка одягла свій звичний рожевий светер, чорні лосини, взуло улюблені кросівки на платформі і попрямувала на вулицю.
Додому мала повернутися, доки не стемніло. Нічого такого, нам всі батьки так казали. Але на вулиці вже почало сутеніти. А у дверях рідної оселі Дар'я так і не з'явилася.
Рідні одразу забили на сполох. Мати зателефонувала у поліцію. З'ясувалося, що востаннє дитину бачили на вулиці Новий Базар, що поблизу центрального ринку у Полтаві.
Дар'я була там близько 10-ї вечора. Та куди вона зникла і чому не повернулася додому? Ці думки роїлися у голові родичів всю ніч. Зранку 27 травня Дар'я так і не прийшла додому. Правоохоронці не стали зволікати.
Інформацію про те, що дівчинка зникла, поширили на усіх можливих майданчиках У медіа, у телеграм-каналах, в фейсбук-групах Поліція закликала мешканців співпрацювати і телефонувати на 102 Навіть якщо комусь здалося, що та чи інша дитина схожа на зниклу школярку До пошуків підключилися не лише правоохоронці, а й небайдужі мешканці Дар'ю шукали у межах міста, перевіряли подвір'я Особливо увагу звертали на райони, де полтавці бачили дівчат, схожих на неї Також оглядали під'їзди, чагарники та інші малолюдні закутки міста. Вже третю добу тривають пошуки 12-річної Дарії Волошиної у Полтаві. Дівчинка зникла увечері 26 травня.
Востаннє її бачили на вулиці Новий базар поблизу центрального ринку. Правоохоронці звертаються до усіх, хто має інформацію про місце знаходження дитини, повідомити будь-яким зручним для вас способом або на номер 102. До пошуків залучили майже дві сотні правоохоронців, підключили кінологів і службових собак. 31 травня зусилля дали результат.
На жаль, як ви вже знаєте, невтішний. Замість радісної звістки близьким повідомили, що потрібно приїхати опізнати труп, знайдений у лісосмузі. Досить швидко правоохоронців встановили підозрюваного.
Ним виявився полтавець на ім'я Олег Дорошук. Оскільки справа свіжа, то й деталі по ній обмаль. Тим паче йдеться про вбивство.
Полтування неповнолітньої. Засідання суду через це закриті. Тому поки що залишається спиратися на короткі офіційні заяви правоохоронних органів і те, що вдалося розкопати медійникам. Причетним правоохоронців вважають 57-річного полтавця, якому 1 червня обрали запобіжний захід.
Засідання було закритим через кваліфікацію справи. Сам підозрюваний приховував своє лице. Отже, хто такий?
Олег Дорошук, якого підозрюють у злочині. Родом він нібито з Житомирщини, але останні кілька років мешкав у Полтаві. Жив у місті не сам, а разом із півмешканкою. У будинку в приватному секторі на вулиці Європейській.
Також, за даними ЗМІ, чоловік працював у службі таксі. Втім, назва наразі невідома. Їздив на червоній Шкода Фабіа.
І саме на цій машині, як припускає слідство, Він 26 травня і перестрів 12-річну Дар'ю. Полтавські медіа пишуть, що Дорошук нібито завершив останнє замовлення на день і потім побачив дівчинку на одній з міських вулиць. Невідомо як, втім, чоловік заманив дитину до машини і повіз додому. Щоправда, не до неї з добрих намірів, а до себе. Що відбувалося далі, стовідсотково складно стверджувати.
Але прокуратура повідомила, що вранці 27 травня, тобто наступного дня після викрадення, Дар'я знову опинилася в автівці зловмисника. Де перебувала дівчинка вночі? Можливо, злочинець замкнув її на територію оселі, де жив.
А можливо, тримав у машині. Чи знала співмешканка підозрюваного про те, що відбувається, наразі невідомо. На всі ці питання, я сподіваюся, принаймні, слідство... має відповіді.
Хай би там що, зранку у понеділок нападник вивіз Дар'ю за межі Полтави. Там він убив дівчинку, з якої познущався напередодні. Але й цього монстру виявилося замало. Він дістав з автівки газовий пальник і опалив вогнем бездихане тіло.
Так чоловік намагався оскладнити його ідентифікацію. Аби ще більше заплутати слідство, він перевіз опалене тіло у інше місце, у лісосмугу. Оскільки засідання у суді закриті, а з медіа підозрюваний не спілкуються, його мотиви на загал наразі невідомі.
Але місцяний без цього вкрай розлючені. Полтавці вимагають від суду максимальної міри покарання. Сам же підозрюваний свою провину визнав, але частково.
Він зізнався у вбивстві, втім не у сексуальному насильстві. Ось що під запис медіа сказав суддя, який визначив запобіжний захід підозрюваному. Визнає вину, сказати, каятяться чи ні. Будь передчасно він визнає, визнає в частині, що стосується умисного вбивства, повністю в частині, що стосується вчинення дій сексуального характеру, частково заперечує лише факт, що з його боку мало місце насильство або приймут до цього.
Щодо цієї справи, правоохоронці розпочали провадження за двома статтями кримінального кодексу. Частиною другою статті 115 умисне вбивство. та за частиною 4 статті 152 вчинення дій сексуального характеру щодо особи, яка не досягла 14 років, незалежно від її добровільної згоди.
За це може загрожувати довічне позбавлення волі. Наступна історія, яку я розповім, дивує, шокує і породжує безмежну зневіру у людство. На Полтавщині не так давно існувало село Залужне.
Колись у ньому вирувало життя. Сільські хати стояли поруч одна з одною, люди вдень порилися на городах, а ввечері навідувалися одне до одного. Пліткували, жартували та, припускаю, трохи жалілися на життя під спів цвіркунів. Але я не просто так сказав, що село існувало. Саме у минулому часі.
Зараз там не почути людського голосу і не знайти таблички з назвою, яка б вказала, де ви є. Село Залужне у Полтавській області нині стало привидом. Хоча таким його зробила людина, яка взяла до рук ніж. і вбило того, хто будь-що не хотів розставатися з рідною домівкою.
Залужне спорожніло не в один день. Люди потрохи виїжджали звідти, бо роботи не було. А добиратися до більш цивілізованого населеного пункту довго і складно. Тож поволі колись побілені хати перетворилися на розвалини. А замість аптек чи магазинів тут з'являлися розорані поля.
Ну або ж чагарники. Непохитним залишався тільки Петро Іванович Рубан. Він там народився, прожив життя.
І скільки б йому не казали поїхати деінде, стояв на своєму. Його вмовляли і родичі, і знайомі, колишні сусіди. Але коли тобі перевалює за 70, мені здається, стає глибоко байдуже на думку інших.
Все совітували, що отіки давай, ось давай купи хату, купи хату, отуту. Хотіли мало людей, ну а таке ж не один же ти будеш. Ні, конець. Петро Іванович Рубан роками був єдиним мешканцем залужного. Доводилося підлаштовуватися.
Небайдужі люди, що мешкали неподалік, допомагали старенькому з харчами і ліками. Придути, як було зімо, доставляв його. То як бездоріжжя, значить заводив трохтор, польоми, доставляли все необхідне. Муко, сокарь, крупи, спички. Такі.
Родичі навідувалися не часто, але з ними Петро Іванович тримав зв'язок через телефон. Задзвонювалися регулярно, бо ясна річ переживали. Тож коли у 2021 році, 29 липня, Петро Іванович не відповів на дзвінок, близькі занепокоїлися.
Перевірити, чи все в порядку, поїхала сестра. Ну але дорога тривала не 20 хвилин, ви ж розумієте. Пробравшись крізь хащі, які все більше поглинали залужне, вона вийшла до знайомого будинку.
На подвір'ї тиша. Жінка сторожко підійшла в притул до хати і смикнула за дверну ручку. Двері були замкнені.
Тоді вона гукнула брата на ім'я. І на диво той відповів. Він був всередині у хаті. Але після слів, що вона почула, мороз пішов поза спиною. Хоч і стояла літня спека.
Старенький брат дав знати, що живий. Але відкрити двері не може. Пояснював тим, що я не можу відкрити двері, бо в мене вилозять кішки.
І, на жаль, дідусь не марив. Він був при здоровому глузді і досить чітко описав стан, у якому перебував. Його сестра ледь спромоглася взяти до рук телефон і подзвонити сину. Той примчав після її слів досить швидко. Завдяки запасному ключу від дверей він потрапив у хату.
Але побачене шокувало. Петро Іванович Рубан лежав беззакривавлений, побитий в синцях і з розпоротим животом. Однією рукою він вправся у підлогу, а іншою тримав свої нутрощі.
І дуже важко дихав. Вже за півгодини на місце події прибула швидка. А трохи згодом і поліція.
Медики хотіли в ту ж мить госпіталізувати бідолашного старого. Але ж ви пам'ятаєте, що Петро Іванович Рубан не з простих людей. Не покину, батьки. Ось що вони чули у різних варіаціях. Усіх присутніх дивувало те, що дідусь досі був при цямі і міг говорити.
Адже з'ясувалося, що у такому стані він провів майже добу. Побитий та знесилений у страшених муках він стікав кров'ю. На самоті.
не маючи сил дістатися до телефону або покликати когось на допомогу. Переконали Петра Івановича лише люди у формі. Сперечатися із поліцейськими він довго не зміг.
І врешті дозволив медикам виконувати свої обов'язки. Але хай як дідусь тримався за життя, врятувати його так і не вдалося. Медики намагалися стабілізувати його стан, але за кілька годин серце Петра Івановича зупинилося. Реанімація не дала результатів.
Та певно Петро Іванович був би не Петром Івановичем, якби пер... ...повідомив, хто на нього напав. Виявилося, що причиною жорстокої розправи стали... 800 гривень.
Якось у межі безлюдне село Залужне забрів чоловік, якому було б під 60. Він лазив по покинутих хатах і збирав металобрухт, аби потім здати його і отримати які-ніякі, а гроші. У Залужному не так багато будинків, тож не дивно, що хату Петра Івановича він не пропустив. Дідусь повів себе досить гостинно. Він впустив незнайомців і навіть пригостив їжею.
Вони довго теревенили, аж до сутінок. І Петро Іванович навіть запропонував неочікуваному гостю переночувати у нього. Все краще, ніж і ти через хату.
з хащі у Темряві. Чоловік, звісно, не відмовився. На додачу до всього, він наважився попросити господаря хати про послугу.
Хотів позичити 800 гривень. Мовляв, у нього борг в магазині, а віддати нічим. Тож, має проблеми. Але, як тільки трошечки підзаробить, все поверне.
Довірливий Петро Іванович купився на це. Старенький дістав готівку і віддав новому товаришу. Як він тоді думав?
Чоловіки обмінялися телефонами, і гість пішов. Час минав, дні йшли, а новий товариш не приходив, не дзвонив. Петро Іванович вирішив сам його набрати, але все було марно. Ніхто не відповідав. Терпіння у старенького позичальника луснуло.
Він став обривати телефон день за днем. І в певному сенсі досягнув свого. Новоспечений друг знову постукав у двері.
Щоправда, замість грошей у руках він тримав ніж. Чоловіки сварилися. Боржник почав бити Петра Івановича.
Руками, ногами. А потім стромив йому у живіт ножа. І пішов геть.
Ну а те, що було далі, ви вже знаєте. Завдяки словам старенького, нападника дуже швидко знайшли і затримали. Він, до речі, навіть не намагався переховуватися.
Певно, вважав, що дідусь помре на самоті і не встигне нікому нічого розповісти. Але вбивця неабияк прорахувався у цьому. На пенсію зловмисник вийде незабаром.
А от на волю, схоже, навряд. Заскоєно йому загрожує до 10 років позбавлення волі. Самого ж Петра Івановича поховали у рідному селі, з якого він не хотів їхати аж до самої смерті. Саме так залужне втратило того, останнього мешканця. які схожі справді любивця місця.