Transcript for:
Розстріляне Відродження в українській культурі

Харків, 13 травня 1933-го. Перший по-справжньому теплий день тієї весни. З відчиненого вікна квартири №9 по вулиці Культури перехожі чули голоси, сміх, гру на банджо.

Так Микола Хвильовий розважав своїх гостей. Та раптом звуки стихли. Замить із квартири пролунав постіл.

Найвідоміший письменник того часу покінчив із життям. Просто у розпал веселощі. З раптового самогубства Миколи Хвилєвого почалося масове знищення української інтелігенції, яку потому назвали розстріляним відродженням.

У 20-30-ті роки Харків був справжнім осередком україномовної культури. Там налічувалося понад п'ять тисяч письменників, художників, режисерів, які за десятиліття здійснили національну культурну революцію. Це відрожнення, це коли піднімалася молода українська література, поезія. Впливовості та інакодумства Не змогла пробачити їм влада.

Тенденція, щоб інтелігенцію знищити, щоб не було кому думати. Це сталося 3 листопада 1937 року. Було розстріляно 1111 осіб. Один, Чому світочі української культури спочатку підтримали революцію 1917-го, а потім гірко розчарувалися в ній? Він міг зайти на балкон і кричати всім там, цьому керівництву, що всі вони діемони.

Чому харківський будинок Слово спершу називали раєм, а далі цвинтарем? Думали, що може його і нема в живих, що може його розстріляли. Чому правду про розстріляне відродження приховувала жінка?

Він просив її спалити ці матеріали. Та якою була б українська культура, якби їх не було знищено? Ми проклали шлях від світанку розстріляного відродження до загибелі останнього дисидента.

Усі дороги ведуть до Харкова. Наприкінці 20-х років перша столиця України була центром національної культури. Сюди з'їжджалися художники, літератори, постановники.

Саме тут можна було побувати на гучній театральній прем'єрі, придбати найпрогресивніші газети та журнали. Звідси й почалася переможна хода української культурної революції. Українізація набирала обертів. Від 1923 року радянська влада оголосила курс на розвиток культури національних меншин, себто не росіян. Українська вперше стала панівною мовою викладання у школах та вишах.

Театри, радіо, уся преса почали переходити на рідну мову. І навіть для чиновників та партійних функціонерів влаштовували курси української. Усе це давало підстави для оптимістичних ілюзій. Наприкінці 20-х років Харків нагадує мурашник.

Місто роїться пролетарями, держслужбовцями, вулицями бігають діти заводчан та працівників поліграфій. Цей харківський гомін віщує розквіт українського суспільства. Це якась така мистецька мейка.

Що таке столиця? В столиці стікаються різні ресурси абсолютно, і фінансові, і політичні, і наукові. І зрозуміло, що є мистецьким. Майстри відчули себе потрібними рідному народові.

Ледь не вперше за всю його історію. Творити не заважали ані скрута, ані побутові незручності. Молодий Павло Тичина Спав просто на столі в редакції газети «Вісті ВЦВК».

Драматург Микола Куліш з родиною тулився в аварійному будинку. А хворий на туберкульоз письменник Іван Дніпровський винаймав кімнату в обшарпаній вологій комуналці. І коли 30-го року їм виділили окремі просторі квартири в новобудові, щастю митців-скитальників не було меж. Нині це вулиця культури, тоді провулок Барачний.

Тут звели такий собі гуртожиток для майстрів пера. Через це і назву дали авангардну. Слово.

Навіть форма будівлі символічна. Буква «С», якщо дивитися згори. Літератори тягнули з капелюха жереб, папірці з номерами квартир. Спокійному і тихому Павлові течені дісталася 12-та, а поверхом вище у 15-тій оселився галасливий Майк Йогансен. Мандрівник і затятий мисливець Йогансен був неспокійним сусідом.

Заряджав рушницю, тупотів, а ще мав кількох собак. Тому тичина ночами спав погано. Через деякий час вони обмінялися помешканнями. Вони дуже топотіли і заважали нервовому і ніжному Павлу Григоровичу писати його ура-ура патріотичні вірші. Зараз це звичайний двір.

Про те, що будинку Слово понад 80 років, нагадує хіба що стара цегла на стінах. У квартирах від перших мешканців ані сліду. Жителі зробили сучасні ремонти.

Поставили металопластикові вікна, нові двері, а з двору висять кондиціонери. Більшість теперішніх мешканців навіть не знає, хто жив у їхніх домівках раніше. Про це нагадує хіба що табличка з переліком імен письменників. Але тоді, у 30-му, цей дім творцям здавався чудом.

Високі стелі, блискучий паркет, опалення і гаряча вода. Та найбільше літераторів вразив телефон. Він був у кожній квартирі.

Більшість українців у ті часи про такі умови навіть не мріяла. Та вже за 4 роки кожен мешканець гуртожитку ладен буде залишити все, аби мати змогу втекти звідти. Слово перетвориться на будинок жахів. І навіть диво телефони підведуть своїх власників.

Д Завжди гамірно було у квартирі Хвильового. Тут він збирав мало не весь будинок, на правах голови літературного гуртка «Пролітфронт». Письменники обговорювали майбутнє національної культури, накреслювали амбітні плани. Ось тут Хвильовий, спираючись на стіл, промовляв.

П��олетарський письменник сам обирає, про що йому писати, а ідеї пролетаріату нам відомі і без московського мистецтва. Пролітфронт. Уже друга спілка, яку очолює Микола Хвилювий.

До цього була Вільна академія пролетарської літератури. Її влада закрила. Та Хвилювий не здається.

Він продовжує публічно полемізувати, відстоюючи самобутність української культури. Його гучна заява «Геть від Москви» вже тоді звучить надто сміливо. А сам публіцист відчуває себе впевненим і сповненим оптимізмом. Я, знаєте, належу до художнього напрямку, який сьогодні не в моді. Я, пробачте за вольтеріанство, я романтик.

Це має відсі, де розхристаність зворушує шукання самого себе до 120 років. Я думаю прожити 150. Не менше захвильового раділи гостям мешканці цієї квартири Іван Дніпровський та його молода красуня-дружина. Марія Полинська і Іван Дніпровський були першими поселенцями, забудовниками цього будинку. У відрядженні до Кам'янця-Подільського в місцевій кав'ярні письменник випадково познайомився із чарівною дівчиною. Це якраз 23-й рік, коли Марія Пелінська стала завідувачою дитячим будинком, в якому вона була вчителькою.

Після одруження Марія Пелінська переїхала до Дніпровського у Харків і перекваліфікувалася. Працювала перекладачем з російської на українську. І хоча вільного часу майже не було, знаходила можливість допомагати чоловікові розбирати робочі рукописи.

Жінка навіть не уявляла, яке фатальне значення вони матимуть для неї. Він був редактором «Червоного шляху». Йому надсилали багато рокописів, надсилали багато текстів. Саме завдяки привітній Марії Полинській у їхній квартирі збиралася Остап Вишня, Павло Тичина, Микола Куліж.

Милі записки запрошення вона кидала їм у вікна. Олена і Марія Пилинські дві красуночки просто. Надзвичайно гарні щенки. В родині Дніпровських було настільки затишно, настільки добре, що до них любили ходити в гості письменники. Записки Пилинської ігнорує мешканець 68-ї квартири.

Йому ніколи задивлятися на чужих дружин. Видатний режисер Лесь Курбас тут лише прописаний. Насправді ж днює і ночує в своєму театрі.

Такого глядач ще не бачив. Молодий режисер Лесь Курбас створює український авангардний театр. У пошуках новаторських засобів вираження митець відмовляється від реалізму.

Актори роблять неприродні рухи, їхній грим ріже око, а теми вистав не побутові, а філософські. Створити те, чого немає в дійсності. Кинути людям фантазію, ідеальне, неіснуюче, але прекрасне.

Тільки в цьому може бути різниця актора від гарної, вишколеної мавпи. Але для цього треба розбудити фантазію, виростити її. і крила, і навчитись літати. У Києві Лесь Курбас знаходить однодумців і засновує молодий театр.

Курбас мріяв, щоб не імітація життя була, а щоб життя було на сцені. І проти всього цього архаїчного театру, проти всього нафталінового театру. Присутність майстра. Актриса Римма Зюбіна відчуває і зараз. Виходиш кожного разу на сцену, а от з цієї ложі на тебе дивляться шість портретів Курбаса.

Я виходжу, я відчуваю щось з боку так, і так я дивлюся, так, боже, який жах, ну просто стоїть одразу так відповідально. 1920 року Лесь Курбас ставить шевченківських гайдамаків. На прем'єрі люди сиділи роззявивши роти.

Що це? Герой ховає своїх дітей, а фоном звучить веселий козачок. Перші кроки українського авангарду чи просто якась нісенітниця? Уперше в історії актори вийшли в незвичному контрастному гримі та рухалися у такт слів.

Публіка, вона більше звикла до побутового театру. І такі експерименти Курбаса не сприймала. Хоча за описами це щось неймовірне і геніальне.

Чи видно було за фотокартками, за описами. Уже наступного дня критики засудили прем'єру. Стара школа виявилася неготовою сприймати театр-метафор.

Лесь Курбас полишає консервативний Київ і прямує разом із молодим театром до Харкова. Це був початок тих драматичних, а потім трагічних сторінок в історії, як долі самого Курбаса, так і власне театру Березіль. У колективу з'являється назва Березіль. Влада думала, що Березіль буде таким передовим флагманом ідеології, партії і так далі.

Так Леськурбас оселяється у фатальному будинку Слово, де кілька років житиме поряд зі своїм улюбленим драматургом і другом Миколою Кулішем. Його талант знаходить шанувальників у Парижі та Нью-Йорку, Москві і Варшаві, Ленінграді та Харкові. Микола Куліш впевнено підкорює світову сцену, а для українських театральних підмозгів видає одна за одною три п'єси.

Це «Народний Малахій», «Мина Мазайло» та «Патетична соната». Довже скажіть, вам чужа, не рідніша і свята ідея національного визволення? Слухай, як дзвонить ігра Україна. Устають з могил Сивусі, запорожці сідають на кони.

Цок-кецок. Чуєш? Чать. Сивусі лицарі.

Сотні, тисяч, десятки тисяч українців заприсяглися образом Шевченка не складати рук. Аж доки не буде відбудована вільна і незалежна наша Україна. Колі ж поділяє погляди ще одного свого друга? Миколи Хвольового. Революційний митець має право на власну самобутність.

Зброєю драматурга була сатира. Він нещадно висміював сучасників, які намагалися будь-що вислужитися перед владою. Таким пристрастним і відкритим Коліш був завжди. Ще більше в особистому житті.

Зі своєю майбутньою дружиною він познайомився у 16. Навряд чи він прибаблював панянок його віку. Тож він був бідний, з бідної сільської родини. Він розмовляв спочатку українською, і це теж було непрестижно.

І ось цей сільський хлопчик потрапляє в цю родину інтелігентів. І тоді ж, коли почув, як хтось грає патетичну сонату Бетховена, і між молодими людьми зав'язались такі романтичні стосунки. Та побратися їм завадить Перша світова війна. Він знає, що його відправляють в зону бойових дій, і він не може не попрощатися зі своєю тосею.

Він цікавий, щоб попрощатися з нею. Уперше Куліш відчув себе. Ризикнути життям заради дівчини для нього було з правої честі. За це відчайдушний крок на нього чекав трибунал.

Ну, пом'якшили покарання і колиш змушено було в місяць чистити клозети замість трибуналу. Ну, це, мабуть, краще було. Вони одружилися, щойно він повернувся з фронту. Вишуканий Курбас, який вбирався в костюми англійського крою, і непоказний Куліш. Хоч і знав кілька мов, проте любив ходити, як звичайний сільський чолов'яга.

У кожусі. Куліш був цікавий чоловік. Коли приїхав до Таїн... Таїрова в Москву в Камерний театр до Ковенен, до класиків, так би мовити, російського театру, де йшла його п'єса, то його Швейцар не пустив, бо він був в кожусі.

Сказали Таїрову, Саня, тут якийсь дядько з України вас просить. Курбас поставить ще кілька творів Кулеша. Серед них п'єса «Мина Мазайло», яка порушить проблему зросіщення нації та викличе купу запитань у прислужників режиму. Остання п'єса все-таки пішла в 1933 році. Критикували, критикували, але все-таки Курбас його ставив.

Якщо у старших митців виникали ідеологічні суперечки із владою, то наймолодших діячів культурної революції не могли зрозуміти навіть свої ж письменники. Він зрозумів, що наступає нова ера. Наближається революція, і все треба змінювати, як він тоді вважав. Найепатажніший український футурист Михайль Семенко спалює свій кобзар та кидає виклик Маяковському.

Маяковський, рятуйся! Вихід! Містецтво живий труп. Потрібно добити й. Хай живе панфутуризм, що ліквідує містецтво.

Хай живе метаіскусство, синтез містецтва. Мистецтва і спорту. Завзятого Семенка ніби підбадьорює те, що іменитий вже Маяковський прислухається до його думки. Поети їздять один до одного в гості.

Семенко гостро критикує Хвильового, зневажливо ставиться до Зерова. Мовляв, усі вони дрібнобуржуазні, порівняно з ним, пролетарським поетом. Він був основоположником українського футуризму. Він був... Я був першим, хто цей напрямок в літературі започаткував.

Тоді Семенко ще не знав, у чому звинуватить пролетарська влада його самого. Осторонь у гуртку Хвильового стоїть поет та журналіст Майк Йоганзен. Найбільш таємнича постать покоління розстріляного відродження.

Засновник українського магічного реалізму. Він проти політизованої літератури та хоче йти власним шляхом. Він вільно володів десятьма мовами, але творив виключно українською. Він не писав про партію та політику. Описував просте життя на Харківщині.

Багато хто думав, що Майк Йогансен іноземець. У своїх творах він любив розкидати про це натік на своє шведське або норвезьке походження. Та все було простіше. Насправді він із прибалтійських німців.

Його предки були із маленького села Якау біля Мітави. в теперішній Латвії. Саме з цього селища переїхав до Харкова батько Йогансена.

З дитинства Майк знав російську та німецьку, але в гімназії вивчив українську. І відтоді спілкувався лише нею. Коли прийшов на українську мову, то він купно спалив свої вірші, писані російською і німецькою мовою. Він був талановитим та впертим.

Мало хто знає, що Йогансен є автором близько десяти сценаріїв для кінострічок. До нової модної роботи в кіно його залучив сам Олександр Довженко. Та фільм «Звенигора» став причиною суперечок між митцями.

Режисер так переробив сценарій Йогансена, що, на думку автора, загубилася суть твору. Письменник та режисер розсварилися і ніколи більше не спілкувалися. Від стресових ситуацій Майк Йогансен мав дієвий рецепт. Любив рибалити, страшенний був, взятий мисливець.

У будинку Слово бало багато мисливців, всі тримали собак. У Йогансена теж був собака. А ще мав добру статуру і справжній азарт до спорту.

Йогансен грав у баскетбол і катався на козинах. Але справжньо він грав у футбол, звідси він був правий захисник, якщо я не помиляюся, і грав у теніс. На одному з тренувань він познайомився з молодою харківською тенісисткою.

Вони одразу сподобались одне одному, а за кілька місяців одружилися. Йогансен починає писати більш активно. Я знаю, загину високий, в повітрі чистім і синім. Мене над містом повіситься.

Зорі досвітній в око, в холодне око дивитись. Йогансен писав вірші, прозу, репортажі. Це були голодні роки, його перші книжки Йогансена вийшли на обгортковому якомусь папері, такому зеленому, я коли дивлюся, мені здається, що тільки в селеці можна загортати в такий папір. І дуже вони скромні, ці книжечки.

Здавалося, молодого і енергійного чоловіка чекає велике майбутнє. І зовсім скоро він змагатиметься в популярності із самим Володимиром Сосюрою. Володимир Сосюра найвідоміший поет радянської України.

Його популярність можна порівняти лише з сучасними співаками. Його вірші видавалися шаленими тиражами, публіка обожнювала його любовну лірику, а він сам приховувався. і вимовив за нею великі та неромантичні секрети.

Сосюру любили усі, а він особливо любив жінок. Одного разу вкрав наречену просто з-під носа свого друга Павла Тичини. Вона розмовляє з дівчиною про музику, про Моцарта, про Шопена. У неї вже втомлене обличчя. Вони прощаються, він їй цілює пальчики.

І вона уходить. І тут її на ходу перестріває сусюра. І тут же читає їй «Так ніхто не любив».

І все, вона вже в нього закохана, вона вже за сусюрою готова йти на край світу. От, а це вона. а тичина так і залишився. Володимир Сесюра мав найбільші гонорари серед поетів. Але мешкав у квартирі, де навіть не було меблів.

Зі свого балкона він декламував вірші на всю вулицю. А сусіди скаржилися на постійні гучні застілля. Сесюра був самим знаменитим поетом.

Взагалі тиражі тут у Сесюри були стотисячні. Та мало хто знав, що тоді улюбленець публіки постійно пиячив і стрягав у бійки. У шумній компанії збирались, постійно друзі приїжджали. У Сесюри, взагалі, крім шифаніра і ліжка, взагалі нічого не було. Тому що він, коли отримував гонорар, за день, за два гонорара не було, і в хаті знову нічого було їсти.

У 33-му Сосюра через щоденні скандали Ненавіючи тебе! залишив дружину і двох дітей. Та незабаром життя Психічно виснаженого, залежного від алкоголю чоловіка, змінилося.

На Шевченківському святі у Донецьку... Він познайомився з балериною, молодшою на 12 років. Сосюра кинув гуляти і тринькати гроші.

Одним словом, з другою дружиною вони жили душа в душу. Той період був розквітом його кар'єри. Сосюра пише патріотичні тексти і несподівано видає надто відверту з політичного погляду поему «Два Володьки». Про те, як він вагався між націоналізмом та більшовизмом.

І коли після поразки української УНР, української народної армії, він попав в полон до більшовиків, і потім вже так сталося, що він став на їхньому боці. Довго-довго я був із собою в бою, обсипалось і знов зеленіло в гаю, пролітали хвилини, як роки. Рвали душу мою, два волотьки в бою, і обидва вбивалися, і І двояк я, караоке, і в обох ще незнаний, невиданий хист рвали душу мою, комунар і націоналіст. З цієї поеми почнеться найтємніше. найтяжчий етап у житті поета.

Про це він іще не знає. А поки насолоджується славою, багато часу проводить із гуртком Хвильового. Там тісно спілкується з письменником, королем тиражів Остапом Вишнею.

Щойно він заходив до кімнати, неквапливим м'яким кроком, як стихали будь-які суперечки. Остапа Вишню зустрічали дуже шанобливо. Він був найстаршим серед усіх, хто збирався у хвилювого, і наймудрішим.

Не було такої сварки, як об Остап Вишня не міг би зупинити своїм блискучим почуттям гумору. Серед усіх письменників Остап Вишня вже давно зірка. Його злободенні гуморески викликали справжній фурор і кілька років не сходили зі шпальт провідних газет Союзу.

І ми писали Харків, Остаповичній. От у мене корову украли, бандити, зробіть щось, тому що тільки ви, товариш Остаповичній, можете це зробити. Це б з ним рахувалося.

як людини, яка має дуже велику підтримку народу. Письменники так спроста не бувають. І от коли пригадаєш життя своє, то приходиш до висновку, що такі справді письменника спроводять його життєявище незвідомо. Звичайні явища, оригінальні.

І коли б таких явищ не було, не була б людина-письменника. А була б порядним інженером, лікарем, чи просто собі толковим кооператором. Він не боїться висміювати негативні риси народу і видає гостро сатиричну збірку українізуємості. Гуморесті чухраїнці наче передає вітання своїм запальним колегам по Перу. Є серед матеріалів характерний запис, як попервах чухраїнці свою культуру будували.

Узялися дуже ретельно. А потім за щось завались і зразу за голоблі. Була в них така зброя на манір лицарських середньовічних списів. Та як щепились полемізувати! Полемізували, полемізували, аж дивляться, у всіх кров тече.

Тоді повставали і стогнуть. Якби ж на тяжкого, не на одному голову попровалюємо, не бились би. Сильно тоді в них культура затрималася. І не дивно, з попроваленими головами не дуже культурне життя налагодиш. Остап Вишня казав, щоб посміятися з людині, треба любити її більше за самого себе.

Його любові дійсно вистачало на всіх, але понад усе на свою кохану дружину. Він був старшенький за бабусю, десь більше ніж на 10 років, а бабусі було скільки їй, ну було десь 30 років всього, вона була молодесенька. І гарна була. Вона була акторкою. Він зустрів її на виставі.

Бабуся тоді грала в театрі Жанну Дарку. І мала страшенний успіх. Якось Остап Вишня запросив актрису на побачення.

І більшість часу вони проговорили про дітей. Обоє мали по малюку від першого шлюбу. Був Павла Михайловича хлопчик, Варвара Алексійовна Мурочка дівчинка. Дітки були однолітки.

Закохані швидко побралися. Захоплювалися ними аж до 1931-го. А потім трапилося те, що призвело до найбільшої трагедії у житті письменника.

Радянські критики почали вщент розносити твори гумориста. У журналі «Нова генерація» виходить розгромна стаття, що таке Остап Вишня. Літературна творчість цього фашиста і контрреволюціонера це прикриття, за яким, ховаючись, він протаскував протягом кількох років свої націоналістичні куркульські ідейки.

Твори письменника не публікуватимуть. Зовсім скоро на нього чекає арешт. А його дружина здійснить подвиг, на який здатна не кожна жінка. Цькування Остапа Вишні перша ластівка для пролітфронтівців. Вони стають небажаними для вищих партійних кіл.

До цього, зокрема, призводить громадянська активність Хвильового. Він у розпалі культурної дискусії. Серед опонентів памфлетиста провладна спілка письменників в УСПП.

Серед близьких духом неокласики Микола Зеров та Михайло Драйхмара. Вони далекі від політики, але погоджуються із Хвильовим. Українська культура має йти європейським шляхом розвитку.

Не бере участі у дискусіях неокласик Максим Рильський. Він пише романтичні, сонячні вірші і не уявляє, яку роль в історії йому відведено. Як парость виноградної лози плекайте мову.

Це найвідомі щерядки Максима Рильського. За своє життя він видав понад 40 збірок віршів, сотні переклав з інших мов. І проклав дорогу сучасній українській поезії.

Це сад Максима Рильського. Ми знаходимося. Посаджений ним самим фактично. Він був не тільки поет, перекладач, академік, вчений.

Він був садівник. У його віршах краса літніх пейзажів та осінніх парків. Він безмежно любив природу, він любив все зелене, все живе. Можливо, це і надихало його на творчість. Але у 23-му році Максиму Вірильському було не до творчості.

Він припинив писати вірші і спілкуватися з друзями. У 28-річного поета не йшла з голови старша на 8 років жінка. Вона грала чудово на піаніно, це теж зачарувало діда.

Але бути разом вони не могли. Жінка була заміжня та мала дитину. Рильський не знав, як впоратися з почуттям.

І одного вечора просто викрав Катерину з її оселі. Та жінка поставила умову. Моїм сином Жоржиком, якому 5 років, ми будемо жити однією родиною.

Ця умова була виконана. Вітак Катерина і Максим були разом усе життя. Вона найпершою читала його кращі твори. Разом вони планували прожити 100 років.

Коли мій правнук летітиме з Києва на Ямайку, поговорити з товаришем, попити вечірнього чаю чи виставу по бачному. Коли під ним, як на мапі, що висить у мене над ліжком, сталитиметься схематичний океан. Чорнітимуться адки островів, атоми земної комуни. Хай він тоді пригадає тих, що оперто і невтомно бороли просторі, час і суспільство на рівністі.

Подружжя було разом і в найскладніші моменти. Коли радянські чиновники вимагали від непокірного Рильського вірші про партію, про лотаріат і п'ятирічки. Коли критики всі як один називали його націоналістом та антирадянським поетом. І нарешті неокласики стали ворожим угрупуванням у свідомості суспільства того часу.

19 березня 31-го року Катерина теж була поруч із Максимом. Чоловік відзначав світ 36-й день народження. На свято завітали непрохані гості. На очах дружини і друзів НКВСники заарештували поета. Вважалося, що він учасник спілки визволення України, якоїсь міфічно вигаданій.

Арешт Рильського став жахливою... несподіванкою для письменницького кола. Утім, це був тільки початок страшних подій, які розвивалися із шаленою швидкістю.

У будинку Слово вже ніхто не міг спати спокійно. Прислухалися до кожного шурхоту. Нічний звук коліс міг належати машині НКВС.

Тоді ще до арешті ставилися як до прикрої помилки. Але каральна система обирала все нових жертв. І стало зрозуміло ніхто не може почуватися в безпеці. На Хвильового пишуть доноси.

Його твори нібито заперечують ленінський інтернаціоналізм і прославляють націоналізм. Хвильовий намагається ставитися до цього з гумором. Але гумору не вистачає, коли влада закриває його дітище. У резолюції було написано, Пролітфронт припустився значних політично-літературних помилок.

Не зміг критикувати дрібнобуржуазних націоналістичних творів окремих своїх членів. Оце гасло геть від Москви, рівняйся на психологічну Європу, чекісти починають перетворювати, рівняйся на буржуазну Європу. Цепто з естетичної площини в площину політичної.

Так закінчилася остання спроба існування незалежної української літератури. Усе частіше до слова приїжджає чорний воронок. Поки що арешти поодинокі, але справляють велике враження на його мешканців. Телефоном вони діляться своїми переживаннями.

Іронічно називають один одного дрібнобуржуазними націоналістами. Тоді ще ніхто не знав. Телефони прослуховуються.

Кожне слово задокументоване. Після арешту через звинувачення у шпигунстві Михайла Ялового Хвилювий відчуває, відбувається щось непоправне. Він втрачає силу духу.

Останньою краплею для письменника стала велика подорож українськими селами. Був вже 33-й рік, голод. Він поїхав з кулішем по Україні, побачив це все, власне, до чого це все призвело, ця вся їхня романтика революції. Це було жорстке розчарування в майбутньому країні і в своєму майбутньому. Палкий прихильник народної революції побачив голодних, виснажених колективізацією селян.

Письменник зрозумів, він вірив у примару. Ідеологія, яка хотіла зробити всіх людей рівними, нищівна. Він все ж таки чекав якихось змін, які, на його погляд, не наступали.

І не даром Хвилювова, який був з однієї точки зору правовірним комуністом, інші комуністи підозрювали його в тому, що він націоналіст. Микола Хвилювий повернувся до Харкова, зібрав друзів. Востаннє заграв їм на банджо. Передсмертна записка вже лежала у кабінеті. Він написав листі, що він відповідає за всю цю генерацію.

Він зайшов туди і вистрелив собі у скроню. Арешт Ялового це розстріл цьогої генерації. За що?

За те, що ми були найщирішими комуністами. Нічого не розумію. Сьогодні прекрасний сонячний день. Як я люблю життя.

Ви і не овляєте. Сьогодні тринадцяте. Пам'ятаєте, як я був закоханий в це число?

Страшенно боляче. Микола Хвилювий боровся за свободу української культури. Він та його товариші мали надію на те, що влада дозволить їм творити, а вони прославлятимуть пореволюційну Україну.

Чесну, вільну, справедливу. Але зворотній відлік уже почався. До страшного 37-го року лишалося небагато. Хвилювий навіть уявити не міг, що його самогубство це лише початок. Попереду на українських митців чекають холодні етапи, жахливі катування, біль, зламані долі та масові розстріли.

Його друзів та опонентів знищать, а їхнє покоління назвуть розстріляним відродженням. У 20-30-ті роки Харків був справжнім осередком україномовної культури. Там налічувалося понад 5 тисяч письменників, художників, режисерів, які за десятиліття здійснили національну культурну революцію.

Впливовості та інакодумства Не змогла пробачити їм влада. Це сталося 3 листопада 1937 року. Але чому ніхто навіть не здогадувався, куди везуть заарештованих митців? Що за їх знищення отримав головний кат НКВС? Він підставляв людей по два, щоб однією кулею їх розстріляти, щоб була певна економія.

Як дружина письменника Дніпровського, ризикуючи життям, зберігала правду? Він просив її спалити ці матеріали. За що влада раптово полюбила Максима Рильського?

Була дана вказівка з Москви не чіпати Рильського і все. Чиє обличчя Микола Куліш побачить в останні хвилини перед смертю? Вони їхали в машині, двоє зв'язані. Та якою була б українська культура, якби їх не було знищено? В нашій літературі було б трошки легше зараз прорубатися в Європу.

Ми проклали шлях від світанко-ростріляного відродження до загибелі останнього дисидента. 1933-й. Страшний рік в історії України.

Кругом голод. Продовжуються сталінські чистки, пошук ворогів серед своїх та їхні арешти. А сам Сталін оголошує основною загрозою для єдності Союзу місцевий націоналізм. Віднині наслідки вчорашньої українізації несподівано стають місцевим націоналізмом.

Відтепер усі, хто активно працював над українськими книгами, газетами, ставив п'єси рідною мовою, жорстоко засуджувалися. І тут, так мовити, зробити свою українську революцію. І те, що називалось українізацією з 1924-1925-1926 року, їх дуже схвилювало. З'явився офіційний привід для арешту тих, хто надто жваво вступав у суперечку з владою.

Ця українізація була всіх нас, українців, вичислити і знищити, щоб потім духу нашого не було на землі. Перші арешти українських митців зчинили галас у літературних колах. Ніхто не міг повірити, що на 20-му році радянської влади їхні колеги, не такі вже політично активні письменники та науковці, займалися контрреволюційною діяльністю.

Їм закидали тероризм та співробітництво з іноземною розвідкою. За цими статтями арештовували. І слід багатьох губився на десятиліття. Це б то Сталін. Він почав висувати тільки своїх чекістів, висуванців на всякі посади.

Ну і по суті, Хвилюбий це зрозумів. Розчарований владою, Микола Хвилювий вчинив самогубство ще до початку масових репресій. Я б сказав, що такий антиросійський комуніст з Кискрипніковського атомку.

І дуже гострий, дуже гострий. Його твори і сьогодні не мають аналогії в українській літературі. Такого могутнього психологічного підходу нікого не було.

А більшість його друзів опинилися на Соловках. Хвилювий перед смертю залишив записку. Коли він застрелився, то він написав листі, що він відповідає за всю цю генерацію.

18 серпня 1937 року. Цьому року о 16-й годині до Майка Йогансена прийшли двоє НКВСників. Та митець не збирався здаватися. Адже в його творчості не було і натяку на політику.

Йогансена арештували, як і більшість, у вечері в будинку Слова. Того ж дня прийшли по дружину Йогансена. За місяць жінку відпустили.

Коли вона повернулася, вже нічого з паперів, з книжок, нічого не було. Нічого не залишилося. Радянські служби вилучили листи і рукописи.

Тож багато чого із творів Йогансена світ так і не побачив. Верніться! Так голос пролунав з туману, мов птиця. Схопилось серце. Руки опустились давнино, трамвай прорізав те, що йому вирвав.

Я чув, як пала в день, росла трава, гевіще від гаїв, від гаєворонків, так, що їй люто розривали і клювали птиці. Та знову, верніться, нижче і нечутніше, ніж далекий гуд столиці, у незлічених тротуарах вмерло слово. Що сталося із самим Майком, жінка не знала.

Одні пліткували, він імітував загибель, а сам втік за кордон. Інші казали, що бачили його на Соловках або на лісоповалі у Сибір. Кілька десятиліть Віра чекала і сподівалася, що вона вийде. знову побачити свого чоловіка. Та усі ці розповіді виявилися лише легендами.

Того дощового серпневого дня 37-го року Йогансену не вдалося втекти від чекістів. Підстави для арешту стандартні. Звинуваченням в тероризмі і українському націоналізмі. Справи ці теж всі однотипні. Дуже мало в них інформації про самих письменників.

З часом вони велися дуже недбало. Як стверджують архівні матеріали, письменник не зламався до останнього. Він переконував чекістів, що вони саджають без невинних.

Безперечно, доноси були, я думаю, але в мене склалося враження про абсолютну випадковість всієї цієї репресивної машини. Але марно. Йогансена перевезли до Києва та після двох місяців катувань стратили у Жовтневому палаці.

В цій інститутській вулиці, той будинок страшний, Жовтневий палац сьогодні. Там же, у Жовтневому, розстрілюють футуриста Михайля Семенка. Він півроку тримався і спростовувався його обвинувачення.

Нарешті в жовтні, відомо, як вміли радянські слідчі вибивати, домагатися свого. Його, найщорішого комуніста, за контрреволюційну діяльність. Про те, що сталося, не повідомили.

Матір навіть, вона до самої смерті не знала, що з ним сталося. Для декого вирок був швидким розстріл. Та більшості давали 5-10 років ув'язнення. Везли майже на край світу, до Соловецького виправного табору особливого призначення. І навіть там митці все ще сподівалися на повернення додому.

Його відправили у заслання одним з перших. Яскравому гумористу Остапові Вишні не пробачили ані різкого висміювання буденності, ані шаленої популярності. У журналі «Нова генерація» виходить нищівна стаття, що таке Остап Вишня. Письменника заарештовують.

Остапу Вишню дали 10 років і відправили на Соловки. Від його дружини Варвари відвернулися колеги і навіть родичі. У неї забрали паспорт. Моментально звільнили з театру.

Без можливості якось існувати і жити. Вони розпродавали все, що можна продати. Тоді жінка прийняла найважливіше рішення у житті. У неї зразу...

Родився план, що вона за ним поїде. Власне, вона цього добилася. Це єдина жінка серед дружин письменників, яка поїхала в Архангельську область за своїм чоловіком. Разом із дітьми Варвара оселилася у містечку неподалік Гулагу.

Іноді їй вдавалося навіть бачити чоловіка. Чотири роки вона листувалася з ним ледь не щодня. А потім офіцери під страхом смерті заборонили Варварі Маслюченко з'являтися біля табору.

На листи чоловік теж не відповідав. Думала, що може його і нема в живих, що може його розстріляли. Чи дочекається вона зустрічі з чоловіком?

Тим часом арешти не припиняються. Мешканці будинку Слово живуть як на голках. Телефони прослуховуються, а під під'їздом чатує НКВС.

Уявіть цю атмосферу арештів. Тоді будинок Словакії називали камерою попереднього ув'язнення. І письменники пишуть про те, що кожен з них вже мав валізку з усіма необхідними речами, якщо вночі приїдуть саме за ним.

Тобто, щоб дуже швидко зібратися, взяти цю валізку і... Величезний архів листів та рукописів, які можна було б пришити до фальсифікованих справ, зберігав Іван Дніпровський. Прийшли і по нього. Та за півроку, коли він був в Києві, він був в Києві. Всього за кілька годин до того митець помер від туберкульозу.

Чекісти перетрусили і кімнату, і робочий кабінет. Проте потрібних документів так і не знайшли. А шукати було що. Він був редактором «Червоного шлягу».

Ми йому надсилали багато рукописів, надсилали багато текстів. Але куди зник архів Дніпровського? Відповідь знайдеться лише через півстоліття. Драматургові Миколі Кулішу чекісти не дозволили провести в останню путь свого друга Івана Дніпровського.

Дорогою на цвинтар Миколу Куліша затримали. Після арештів сусідів та друзів черга дійшла і до нього. Підійшли на вулиці двоє і сказали, що Микола Куріш, ходімо з нами.

І все. І потім його привезли сюди, в будинок Мехліса, це там державний палац сьогодні. Його дуже довго допитували. І, в принципі, нічого з нього такого витягнути не можна було. Його тут і катували.

Всі дивувались, як так могло стати, що найкращий друг не прийшов попрощатись. За однією з версій, драматург Куліш сам захотів заграти. І справа не в ідеологічних уподобаннях, а в коханні.

Аби уникнути переслідувань та злиднів, дружина Куліша Антоніна з дітьми переїхала за кордон. Драматург так і хотів, бо мав хитрий план. Потрапити до НКВС, налякати дружину, потім покаятися в листі, вийти з в'язниці і залишитися з жінкою, з якою він познайомився в Одесі. З Олімпіадою Корнієвою Маслою. Це завідувачка одного з дитячих садочків.

І зав'язуються романтичні стосунки. Таке було достатньо сильне кохання. Дружина письменника дізналася про зраду чоловіка. Терпіти не змогла. Незадовго до арешту Миколи Куліша вона попросила його піти з дому.

Але розлучення так і не дала. Тоді Куліш переїхав до Харкова і хотів забрати із собою Олімпіаду. Та його планам не судилося здійснитися. І не лише через арешт. Виявилося, що Олімпіада теж була заміжнею.

Микола Коліш вирішив не руйнувати її шлюби. Кохання, яке тримало більше десяти років. Але так і не вважалось вони бути разом з Олімпіадою. Дослідники кажуть, лист каяття до радянської влади Микола Куліш дійсно написав, аби вийти з в'язниці, куди він втік від дружини. Але радянські кати не дали здійснитися його задуму.

У харківській в'язниці Микола Куліш пробув близько двох тижнів. Потім чоловіка перевезли до Києва. У цій будівлі, відомій киянам як Жовтневий палац, у 30-х роках був відділ НКВС місце допитів та знущань. Тут і утримували драматурга. Його дуже довго допитували, дали, значить, десь 10 років і відправили на Соловки.

Миколу Куліша утримували в опрічній камері. Він не мав зв'язку ані з зовнішнім світом, ані з в'язнями. І нікого до нього не допускали. Там якийсь один циган приніс йому пару яблук, тобто цигана потім розстріляли. Останній день життя видатного драматурга принесе йому найбажанішу зустріч.

Чиє обличчя Микола Куліш побачить перед смертю? Та хто відкриє таємницю архіву Дніпровського? А решти колег не лякають університетського викладача Миколу Зерова. Він не робить нічого протизаконного. Перекладає українською енеїду Вергілія, збирає усе повдома письменників, влаштовує літературні читання та дискусії про розвиток мистецтва.

Він був прямою протилежністю тодішній владі комуністичній. Він в прямому розумінні займався пропагандою європейських цінностей, які тоді були буржуазними, звичайно. І робив це дуже професійно.

То, видно, його побоялися. На один із таких творчих вечорів завітав журналіст газети «Пролетарська правда». Після його візиту Зерова звільнили з Київського університету і припинили друкувати його твори.

Офіційна причина антирадянська пропаганда професора. Пізніше Зеров згадав. На зібранні, де був журналіст, прізвища якого навіть ніхто не знав, поет натхненно читав забороненого Миколу Куліша. Батько казав, що він колись був знятий з роботи в Києві, він шукав роботу в Москві.

Він поїхав туди, щоб влаштуватися і забратися жінку. На вокзалі на нього вже чекали НКВСники. Зерова звинуватили в керуванні контрреволюційною терористичною організацією, якої насправді не існувало. Микола Зіров ніколи не брав револьвера в руки. Був типовий, інтелігент, як то кажуть, в шляпі і в очках.

Він був людиною дуже такою доброго характеру, абсолютно не конфлітний, ні з ким не сварився. Поеторі присудили 10 років Соловків. Це був 1934-1935 рік, коли в 1935-му його зарештували. Ці дні переживалися важко, то вони про важкі речі дітям і не розповідали. За станом здоров'я він не міг працювати лісорубом, а тому прибирав кімнати і готував їсти.

Ночами продовжував роботу над українською версією енеїди. 19 вересня 1937 року він повідомив дружині, що закінчив багаторічний переклад і невдовзі перейшли його їй. То був щасливий десятилітній сон, так...

Повна кров у жилах пульсувала, Екстатичних сонць ясні кружала, Злітала в небо у голубий плафон. І кожний рік звучав на інший тон, На кожних дні своя печать лежала, І доля бачилась така тривала, Не знатима кінця і перепон. Вмить розійшлося чарування щасне, Осінній день тепло і сонце ясне Побачиваю. Мене сухим стеблом Стою німий І жити вже безсилий Вся думка З білим і смутним гарбом Немилосердно Ранньої Могили Це був останній вірш поета Але де зник і що сталося з поетом, ніхто не знав. Аж у 40-му році прийшло офіційне повідомлення.

Зеров помер від серцевої недостатності. Родичі точно не знали, що з ним сталося. Офіційна відповідь була, і це описано в цих книжках, що він помер в лікарні. Але, звичайно, здогадували, що це формальна відповідь.

Енеї Дезерова була загублена назавжди. А от про його справжню смерть стане відомо лише багато. П'яту років потому.

Коли документи розсекретять, стане відомо. Зеров ще один з письменників, яких розстріляють 37-го року в урочищі Сандурмог. Видатний режисер Лесь Курбас взагалі не мав потрапити на Соловки.

Йому дали 5 років. І висновку написано Казахстан. Чи не в останній момент заслання до Середньої Азії замінили на соловецькі табори після допиту трупи театру «Перезіль»? Всі актори фактично зреклися, окрім одиниць, які не зрадили свого вчителя. Лесові Курбасу принесли протокол зборів.

Побачене підірвало його дух. І митцеві нічого не залишалося, окрім як підписати зізнання. Наприкінці 1933-го, за рік до оголошення вируку, радянська влада відсторонила Курбаса від керування театром у Харкові. Театром, який він створив сам.

Офіційний привід до болю примітивний. Зниження відвідуваності. Його вистави, вони були філософські, вони були зовсім іншого гатунку, ніж до того ставилися. І не думаю, що народ розумів цю всю глибину. Він просто відмовився від декорацій.

Все революційне, все новаторське, воно завжди сприймалося дуже негативно. Але чоловік розумів, якою б не була причина звільнення, далі буде все. Він не був відео-ресурсом.

далі провокувати радянську владу не варто. Адже одного його друга, письменника Миколу Хвильового, після закликів геть від Москви і самогубства, визнали ворогом народу. А драматурга Миколу Куліша вже відправили у заслання за начебто контрреволюційну діяльність.

Був бодрий чоловік і передбачив багато. І він поїхав до Москви. Його запросив в Малий театр.

Це мало відвести підозри. І справді, у Москві Леся Курбаса не переслідували. До того ж визнали одним з найшановніших радянських режисерів. А потім заарештували. Та чому не припинили утисків?

Як з'ясувалося, приводом для арешту став донос впливового чиновника. Це був родич однієї театральної акторки. В нього була закохана така була актриса Рита Ніщадименко.

Дуже хороша актриса. Він не міг бути з нею. І закінчилося все тим, що Рита Ніщадименко в 1926 році покінчила самого уступ. Доханий чоловік Рити тяжко переживав біль втрати і вирішив покарати того, через кого загинула дівчина.

Саме донос того чоловіка, вважають, і призвів у подальшому до арешту геніального режисера. Навіть на Соловках Лесь Курбас не впадає у відчай і створює у таборі театр. Був Соловецький театр, і Курбас там певний час ставив вистави, йому ще й дозволяли там вільно ходити по території, пересуватися.

Як і всі, хто потрапив на Соловки, Лесь Курбас остаточно зневірився у своїх колишніх ідеалах. Комунізм не сумісний з природою людини, як вогонь з водою. Саме через це із заслання не поверталися.

Влада не випускала на волю свідків пекельних розправ у колоніях і не могла розраховувати на співпрацю з в'язнями. Через кілька місяців Леся Курбаса відбирає найцінніше. Навіть не його гідність.

Його Соловецький театр. Після того він був зламаний остаточно, коли йому не дозволили займатися працею його життя театром. Раптом Курбаса без пояснень не визначили.

перевозять до іншого, більш суворого табору, поміщають в одиночний карцер, а 3 листопада 1937 року приводять до друга, якого він не бачив кілька років. Лесь Курбас уже давно не був таким щасливим. Нарешті, після кількох років розлуки, він зустрів старого друга, драматурга Миколу Куліша.

Раніше вони бачилися чи не щодня у Харківській... Кав'ярні Пока. Того дня, як і раніше, вони знову були разом. Їх зв'язали одним шнурком, і вони їхали в машині, двоє зв'язані Курбас і Куліш. Їх привезли в урочище неподалік табору.

Як йдеться у нещодавно розсекречених документах, Леся Курбаса і Миколу Куліша поставили один біля одного. Їхні номери в розстріляному списку поруч. І так їх і розстріляли однією кулією.

Відомо, що дійсно капітан Матвієв, він економив кулі, і він підставляв людей по два, щоб однією кулею їх розстріляти. Молодим юнаком, закоханий в актрису Рубчакову, яка не відповіла йому взаємності, він стрілявся. І куля потрапила йому в серце. І так він і жив з цією кулею в серці.

Але загинув Курбас від іншої кулі, від кулі капітана Матвєєва в Сандормосі 3 листопада 1937 року, коли розстріляли цілу когорту наших в'язнів. Нерозлучні до останнього подиху. Два театральні генії смерть зустріли в одну мить.

Правда про розстріл Михайла Драйхмари також стала відомою нещодавно. Була дуже гучна справа, і з них створили терористичну групу. Інтелігентного поета, викладача-філолога посадили на 5 років ніби за зв'язки з іноземною розвідкою. А справу Драйкмарі виділили окремо, тому що вважалося, що він і був основний керівник цього діла.

Бо в мірках того часу це було по-божому в тому сенсі, що 5 років. що люди виживали. Його відправили на Колиму, мив золото, взяв з собою п'ять томіків Данте, щоб там перекладати, Вергілія.

На Соловках він несподівано зустрів свого колишнього студента. У листах рідним писав. Хлопець став його розрадою.

Єдиним, з ким він міг відверто, без остраху говорити. І знов обугленими сірниками На сірих мурах сірі дні значу. І без кінця топчу тюремний камінь І туги напиваюсь до скочу. Напившись, запрягаю конів шори І доганяю молоді літа. Лечу в далекі голубі простори, де розцвітала юність золота.

Вернітеся, благаю, хоч у гості не вернемось. Гукнули вдалені. Я на калиновім заплакав мості. І знов побачив морець і сумнів, І клаптик неба, розп'ятий на ґратах, І нездрімане око у вовчку.

Ні-ні, на вороних уже не ґрати, Я в кам'янім, у кам'янім мішку. Зберігся один лист, абсолютно унікальний, де він в голодному тумані розписує, які страви він хотів би з'їсти. І називають там 98 страв. А за кілька тижнів до дружини Ніни і доньки Оксани прийшли чекісти.

Їх без пояснень виселили з квартири і відправили до Башкірії, як родину ворога народу. Теподівся Михайло не мали гадки понад 70 років. Та коли мистецтвознавці дізналися, були просто шоковані.

Мало хто це знає. Для того, щоб в табори можна було набрати інших, в табори приїжджала команда і розстрілювала кожного п'ятого. Тоді їх в трубку викидали, а вже на це місце можна було інших вбити. Михайла Драйхмару не повинні були вбивати. П'ятим виявився студент із Києва.

Той, з яким він потовершував. І тоді… Поет зробив неймовірне. Пожертвував заради 19-річного юнака власним життям.

Він забрав його куфайку і став в строй на його місце. Ну і коли до нього підійшли і сказали, А ну збросьте ви ж не по розміру. Це він. Ми знаємо, що це його куфайка. Бо той малий стояв і куфайка величезна, то він ще й плюнув в очі цьому самому охороннику.

Ці масові розстріли були нібито приурочені до річниці Жовтневої революції. Кати звітували нагору. Ще одну партію контри викреслено. Тіла скинули у спільні могили, закидали землею та листям. Голова операції капітан НКВС Матвєєв отримав за це червону зірку.

І лише в 1997 році тіла загиблих знайшли. І вони всі знали, що якщо людину одну забирають кудись етапом, то це не розстріл. Це вже був накатаний такий прийом.

А за що їх забирали, ніхто і не розумів. Сандармох. Урочище в Карельських лісах.

Братська могила для тисяч людей, розстріляних за вигаданими звинуваченнями. Тепер Сандармох це інтернаціональний меморіал. А гранітний хрест серед сосен пам'ятник українським інтелігентам, світочам національної культури, яких знищили на цьому місці 79 років тому.

Та чи вдалося комусь вижити? І як до цього причетний ідейний натхненник кривавого терору? Здавалося, їхні імена мали забути. Їхніх творів не друкували, не вивчали у школах і навіть не згадували у колі знайомих через небезпеку.

Архіви письменників розстріляного відродження збереглися дуже погано. Це виняткова річ, коли родичі не зазнавали репресій і зберігали всі папери. Лише одна жінка попри загрозу вдбайливо зберігала весь архів листів та рукописів розстріляного відродження.

Ми знайшли записку вже рукою Марії Михайлівні Пилинської. Вона датована з серпнем 43-го року, де написано «Тут пакується рукописі покойного українського писателя Івана Дніпровського. Нашитшила, прошу сохраніть».

Дружина Івана Дніпровського Марія Пилинська переховувала таємничу валізу майже півстоліття. І це попри заборони чоловіка. Він просив її спалити ці матеріали.

Заглянути всередину зміг лише Олександр Бугаєвський, син Маріїв від другого шлюбу. Аж на початку 80-х. Взагалі тоді часи були такі, що... Вони розповідали про всякі подробиці через те, щоб інформація не витікла до органів.

Олександр Бугаївський згадує той період, як... збирали якийсь хмис там в парку для того, щоб хоч трохи опалювати приміщення, але книги не палили. І вони цей архів Івана Дніпровського найцінніший, вони так само тримали у валізі.

І коли було бомбардування, вони в бомбосховище спускалися родиною і разом з цією валізою. У 90-х роках Олександр передав архів до Харківського літературного музею. Період 20-х років мало що залишилось з документів.

Оцей архів, він... справді допомагає реконструювати, як вони жили, чим вони жили, яким був цей період і яким були ті хлопці, які приїхали до Харкова, які насмілились підняти цей ренесанс. Дружина Остапа Вишні не мала про нього жодної звістки сім років. І нарешті, аж у 44-му, їй повідомили неймовірну новину. Чоловіка, схожого на Остапа Вишню, бачили в московській лікарні НКВС.

Вона зібрала всі речі і негайно вирушила туди. Але побачене її просто шокувало. Змарнілий і страшенно наляканий письменник дружину ледве впізнав.

А що за дівчина поруч із нею, не зрозумів. Вони розсталися, коли мамі було 10 років, а тут прийшла вже 20-літня гарна молода дівчина, і вона до нього підійшла і сказала, батько. А він страшенно розгубився і довго не міг зрозуміти, хто це, він її не пізнав. А потім горечка, почали плакати. Уже потім він згадував.

Його з тисячою інших в'язнів відправили на розстріл. Та в письменника раптом виявили запалення легень. Чому відправили лікуватися, рідні не знають досі. Та після одужання Остапа Вишню чекала ще більша несподіванка.

Його просто відпустили. Доля так не дала його розстріляти. Вже зараз у дослідників є тверда думка. Не дав розстріляти сам Сталін. Якось тиран згадав про того кумедного українця.

І його підлеглі терміново знайшли Остапа Вишню і випустили на волю. Він навіть продовжив писати. Але так, як до в'язниці, більше не виходило.

Здоров'я видатного гумориста було остаточно втрачено. Він помер через рік після реабілітації. 1956-й. Відлига. Хрущов відкрито розповів про злочини сталінської доби та її жертв.

Ще рік, і покоління розстріляного відродження буде реабілітовано. Карні органи зізнавалися. Сотні людей були засуджені безпідставно.

Отже, всі звинувачення з них знімаються, та їм повертається їх добре ім'я. Посмертно. Українська культура важко оговтується від репресій. Усі, хто ще продовжував творити... були смертельно налякані, тому писали про п'ятирічки і розбудову.

І лише роки потому покоління знищених митців відродилося у їхніх нащадках. завдяки одному із небагатьох, хто вижив. 60-ті роки. Тут, в центрі Києва, в маленькому кафе збиралася творча молодь.

Сюди дуже часто навідувався набагато старший за тутешню публіку чоловік, відомий поет Максим Рильський. Після склянки вина він ділився з письменниками-початківцями своїми найпотаємнішими спогадами. Майже рік Рильський просидів у Лук'янівській тюрмі. Довгий час не знав, чому його відпустили. Виявилося, слово за нього перед Сталіним замовив Хрущов.

Хрущов сказав, як ви на це дивитесь, щоб фактично знищити людину, автора пісні про вас. Після виходу на волю Максим Рильський писав і про партію, і про колгоспи. Багато хто говорив, митець прогнувся. Та за словами рідних, поет не зрадив свої переконання.

Рідна мова, яку він піднімав на... Величезний щабель. Любов до рідної культури, до свого народу, це вона весь час гнітила можновладців.

Він ненавидів писати про своє минуле. Йому довелося описувати дуже багато скрутних моментів у своєму житті. Важливі зради. І як йому доводилося кілька разів перевтілюватися, щоб служити тій владі, яку він в душі презирав.

У 69 років Максиму Рильському діагностували рак. Він почав переосмислювати своє життя, дякував долі, що врятувала його, і шкодував лише про одне, що його друзі-письменники не дожили до його віку. Вмираючи, уміє за співчуттям, з усмішкою поглянути навколо.

Хто злився рази з світовим життям, з неї в землі, але не вмира ніколи. Якби вони були живі, Куліш із Курбасом могли б створити театр абсурду раніше за Іонеску та Бекета. Йоганцен та Семенко писали б сценарії для кращих українських кінострічов. Завдяки Зерову та Драйхмарі українською мовою зазвучали б кращі твори іноземних класиків.

Шлях театру, шлях певного колективу, він йде від коріння. А коріння, воно Курбасівське. Мені здається, що...

Куліш драматург, який справді почав зовсім нову драматичну мову. В нашій літературі було б трошки легше зараз прорубатися в Європу, скажімо, і в плані стилю, і в плані сюжетів, і в плані мови. Але всі вони потрапили у пастку власних ілюзій. Із суперечки з тоталітарною системою можна вийти переможцем, але неможливо вийти живим.

Рильський розповідав не зупиняючись. Молодь уважно слухала сивого класика, який поринав у спогади. Це останнє місце, де Рильський пив вино. Кількома роками пізніше почнуть арештовувати його співрозмовників. Покоління дисидентів, яке зватиметься «Шіздесятники».