Transcript for:
Лекція про військову готовність та музику

Слава Україні! Так що там контрнаступ? Дискусії, маніпуляції, суперечки. В чому там змінилась суть завдань? Нас підтримує світова крутизна.

Кожен свідомий громадянин має бути готовий йти воювати. Потрібно відправляти на фронт різних людей. Мусимо вчитися називати речі своїми іменами. Чи доводилось вам бачити смерть? Я вантажив моїх загиблих побратимів в автомобілі.

Сьогодні просто цей жереб витягнув нити. Які зараз обов'язки на вас покладені? Я став непотрібним.

Два-три тижні ви на фронт. буде, що буде. Ти бачиш себе в цьому новому українському музичному просторі?

Моя мова виконання пісень має бути українською. Який ти молодець, яка ти умнішка, заспівав українською. А я на своїй землі і маю право бути українцем.

З цього усвідомлення має все і починатися. Друзі, всім привіт, це проект «Розмова», мене звати Сергій Лиховеда, ви, в принципі, знаєте, але я кожен раз вам про це нагадую. Нагадую про те, щоб ви ставили вподобайки, коментарі писали і підписувались, бо все це хоче і вимагає YouTube. Я, на жаль, не можу на це вплинути, можу тільки вас закликати підтримати наш канал і наш контент, який ми створюємо для вас. І якщо хочете підтримувати нас, хочете підтримувати Збройні Сили України, все це є в описі під цим відео, будь ласка, користуйтесь.

А гостем сьогодні в проєкті розмова є Олександр Положинський. Олександре вітаю, наскільки я знаю, прямо зі службою. Ви до нас?

Так, зі служби. Зараз коло Євкей служба вже не та, яка була півроку тому. Більш знайомо мені по своїй наповненості. Я займаюся тим, чим я займався в цивільному житті, більше тим займаюся.

Але все одно це служба, і я змушений виконувати певні обов'язки, певні ритуали, пов'язані з цим. Прямо зі служби до вас. Дякую, що...

Відпросився в командира. Так, дякую, що знайшли час, дякую командирам. І одразу хочу сказати про те, що більшість підписників, коли ми просимо ставити запитання, вони в даному випадку просто попросили передати слова подяки і за вашу творчість, і за те, що ви робите протягом останніх півтора, вже майже роки. І ось ми вже поза ефіром про це поспілкувались. І хочу цей момент підкреслити, щоб зрозуміли теж вашу позицію.

Ви так сказали... Головне, не представляйте мене Сашком. А вони в коментарях, знаєте, по старій пам'яті пишуть Сашко, Сашко, Сашко. Це зрозуміло.

Просто після того, як я вже вийшов з Тартака, вийшов з Був'є і Олів'є припинили свою діяльність, я став себе, нещодавно вийшов, вже дебютний альбом цього виконався, я почав позиціонувати себе як Олександра Положинського. Тобто, якщо ви хочете слухати мої нові пісні, які виходять вже в рамках сольного проєкту. То це треба шукати не Сашка Положинського, а Олександра Положинського. І звісно, я зацікавлений, щоб люди знаходили мої нові пісні.

12 пісень в новому альбомі вже вийшло, і я зараз працюю над новими. Хочу, щоб їх шукали вже як пісні Олександра, а не Сашка. Тобто ми можемо вже констатувати, що як артист це вже виключно Олександр Положинський?

Ну зараз це так. З часом, може, щось зміниться. Я в якийсь момент, я не знаю наскільки це цікаво, в якийсь момент я думав собі якесь псевдо створити, якесь лого, розглядав різні там Поло, Ополо, ну щоб не так довго, Олександр Положинський.

Ну і знову ж таки сучасний світ, він вимагає якихось скорочень, а ще бажано, щоб це писалося якимось імпортними літерами. І я реально все, що я гуглив, що так чи інакше мене стосувалося, вже все зайнято. Набереш Polo, там тобі Polo дадуть зовсім не те, що мене стосується.

Набереш O-Polo, теж знайдеться щось уже під таким брендом. Коротше кажучи, я вирішив не шукати собі зайвого клопоту. І я Олександром Положинським.

Як називається новий альбом? Новий альбом називається попри все, ну, власне, він як новий, він складений з пісень, які накопичувалися впродовж там... кількох років, і там, коли альбом сам виходив, там не було такої пісні, яку прихильники, скажімо, моєї творчості не могли би почути раніше.

Просто це пісні, які виходили в різний час, в різних проєктах, в співпраці з різними музикантами. І коли їх назбиралося 12, а це те число, яке я люблю вкладати в альбом, коли назбиралося 12 пісень, я вирішив, що треба вже видати цей альбом, і це стало моїм дебютним альбомом. Правда, 17-тим в моїй дискографії. 17-тим, але дивіться.

Чому 12? Чому ось таке знакове число? Я люблю, я не знаю чому. В мене от... Я так прикидав, в Тартаку були альбоми, то 12 пісень, то 15, там, по-моєму, 17 було.

Ну, коротше кажучи, 12 пісень було в кількох альбомах Тартака. Ну, в двох останніх альбомах Тартака точно їх було по 12. Ну, за моєю участью, а вже ж Тартака взагалі немає. В двох останніх альбомах Тартака було по 12 пісень, в Був'є там всі три альбоми по 12 пісень. І я вирішив, ну, раз 12, 12, не знаю, може там. апостолів 12, 12 місяців, 12 з��аків зодіака.

Я не знаю, 12 хороше число. Коротше, просто класне число. Так, мені подобається.

12 пісень в альбомі. І ще мені подобається, коли пісня три куплета, три приспіва. Ну все, ми знаємо секрети Олександра.

Але не всі такими вдаються пісні. Тобто я інколи, коли пишу пісню, в мене є розуміння, що в цій пісні буде три куплета, три приспіва. Але буває часом, що якось воно складається інакше, незаплановано.

І це не якийсь там розрахунок, ну просто так пішло. Ось таке відчуття, таке бачення в кожній окремій пісні. Виправте мене, якщо я помиляюся, до повномасштабного вторгнення ви жили у Луцьку.

Я жив переважно в Луцьку. Тобто Луцьк вважався як... Точка дислокації.

Так, домашній притулок. В Києві я бував подовго, могло бути кілька місяців, але тоді, коли в мене якісь тут були справи. Наприклад, якби там...

Якби я писав альбом, то я б перебував в Києві, якби це був не альбом «Був'є». Альбоми «Був'є» писалися переважно в Луцьку. Але приблизно з 2012 року я жив на два міста, 50 на 50, Київ і Луцьк.

А з часом, може ближче до 2020 року, можливо трошки раніше, я більше жив з 2019 року. З 19-го року я більше жив в Луцьку. А з чим це було пов'язано? Все ж таки так прийнято, що музична сфера вимагає життя в Києві. Це пов'язано з кількома факторами.

По-перше, в якийсь момент я зрозумів, що я втомився від Києва. Так само я зрозумів, що поки мої батьки живі, я маю змогу приділити їм більше уваги, треба це робити. На жаль, зараз батька вже немає, і мама вдома сама, і я трошки переживаю за неї. Трошки. Нормально я переживаю за маму, але я розумію, такі обставини.

Я не можу зараз їй приділяти достатньо уваги, не можу бути з нею. Але тоді в мене була можливість приділяти більше уваги батькам, і я намагався це робити. А з 2019 року в мене стало менше різних прив'язаностей в Києві, і процеси вже були так налаштовані, що я міг собі дозволити це.

Єдине, що в 2019 році я ще не планував, що буде ковідний карантин, не планував, що я піду з Тартака, з Був'є. Я розглядав цю можливість, але ще не йшов. Власне, наприкінці 2018 року склалася в Тартаку така ситуація.

В принципі, там і Був'є трошечки підвис, як мені здавалося, і Тартак трошечки підвис. Я просто відчув в тому, я виконував функції менеджера в обох колективах. і я був головним рушієм творчих процесів.

І я просто втомився. Я хлопцям з Тартака сказав, дивіться, хлопці, у нас така ситуація, у нас немає запланованих концертів, клубні тури робити я не хочу, я хочу трошки відпочити від клубного концерту. Якихось зовнішніх запрошень, пропозицій немає.

У нас немає менеджера, який би займався цими питаннями. У нас немає... сталого піар-менеджера. Є люди, які допомагають, але немає людини, яка просто продумує всю піар-стратегію і її тягне на собі.

І я не знаю, що з цією робити ситуацією. Чи треба рубати з плеча і зав'язувати стартаком, припиняти діяльність, чи просто витримати якусь там паузу, яку ми собі визначимо, зробити там офіційну перерву, чи просто лишити як воно є і далі буде, як буде. І хлопці сказали, хай буде, як буде, а там розберемося. І, в принципі, це був такий перший активний крок в напрямку того, щоб припинити діяльність Артака, уже усвідомлено. Але хлопці мене не підтримали, і я вирішив, ну, хай буде.

Але, бачите, через рік трошки більше. Я таки зрозумів, що час цю історію... Тобто це втома була саме від того, що велика кількість обов'язків була покладена на вас в гуртах?

Це багато всього наклалося. І сам стиль життя. У мене існувало паралельно кілька творчих проєктів.

І всі вимагали більшої чи меншої моєї залученості. Не було такого, що все роблять за мене, а я... Типу, як зірка приїжджаю, і на все готовеньке, і там вийшов, посяяв, і поїхав далі займатися своїми справами.

Все вимагало залученості, і, ну, власне, розриватися на кілька проєктів в якийсь момент стало важко. Ще через те, що менеджменту, як такого, в жодному з проєктів не було. Було трошки простіше з проєктом Олів'є, тому що там Іван, і згодом, коли в нього з'явилась наречена Світлана, ще Світлана долучилася до цих процесів, і вони, ну, фактично Олів'є на собі тягнули.

А от... І Був'є, і Тартак, обидва повноцінні проєкти, обидва колективи з великою кількістю музикантів, вони всі вимагали моєї повної залученості і як творчої одиниці, і як менеджера. І я просто в якийсь момент виснажився.

Луцьк дав цей спокій і внутрішній баланс? В Луцьку просто комфортно через те, що там все рідне, все знайоме, там батьки на той момент. Батьки були і мама, і тато. І друзі дитинства.

Ну і все одно там рідні стіни, рідні вулиці, рідне повітря. І там, ну, загалом ритм життя, він спокійніший. Київ, він все-таки спонукає до якогось руху.

А якщо такого руху немає, то мені одразу хочеться з Києва кудись тікати. Ну, може, не зовсім тікати, але переміститися на якийсь час. Друзі, погодьтеся, знайти необхідний товар і купити його дійсно вигідно це ще та дилема.

Бо витрачається безліч часу на скролінг, порівняння цін в інших інтернет-магазинах та пошук реальних відгуків. А це все не зовсім радісний процес. Тому особисто я вже давно маю класну смарт-звичку.

Все, що мені необхідно, я завжди обираю на Hotline.ua. Ось гляньте, тут можна легко знайти потрібний вам товар. Швидко порівняти пропозиції від сотень магазинів та вибрати для себе найвигіднішу з них. Вибрати зручну точку видачі та забрати покупку в короткі терміни, не очікуючи доставки. А ще ознайомитися із відгуками реальних покупців як про магазин, так і про сам товар.

До речі, я ще користуюсь гідом покупця. Якщо дуже коротко, то це корисні статті про гаджети та девайси, які дійсно допомагають у виборі. Тож, що виходить? Все, що потрібно для дійсно вигідних і вдалих покупок, зібрано на одному сайті. Ну круто ж, правда?

Тож пам'ятайте, починати шопінг на Hotline.ua твоя головна смарт-звичка. Ну а ми дивимось розмову далі. Давайте перемістимось в події нещодавні і поговоримо про ваше рішення вступити до ЛАВ Збройних Сил України. Як це було?

Спочатку була не дуже вдала спроба вступити до лав тероборони. Це ще до широкомасштабного вторгнення. Тобто до 2024-го вже були перші спроби? Так, я 1 лютого 2022 року приїхав в воєнкомат і написав заяву про бажання вступити в тероборону.

Коли я проходив всі процедури, медкомісії, збирав необхідні документи, я десь підхопив ковід і провалявся з ковідом. десь днів 10, мабуть. Коли я отримав довідку, що я здоровий, я одразу поїхав в воєнкомат і підписав контракт з теробороною.

Це приблизно десь було плюс-мінус 15 лютого. І я на радощах і гордий собою, що я зробив цей крок, повідомив у соцмережах про те, що я в теробороні, робіть як я. Ну, десь приблизно так це виглядало.

Але я на той момент не знав ще, що процедура... Прийняття в тероборону не така проста, як мені здавалося. Тобто те, що я підписав контракт з теробороною, не означає, що тероборона підписала контракт зі мною.

Треба було, щоб всі ці підписані контракти назбиралися до певної кількості, потім поїхало в інше місто, де знаходиться керівник нашої тероборони, всієї західноукраїнської. Коли ці документи прийдуть до нього, він підпише, вони повернуться назад. І от тільки тоді, коли вже керівництво безпосередньо нашого батальйону.

отримає ці підписані двома сторонами документи, тоді вже можна говорити про те, що я в теробороні. 23 числа пізно ввечері мені написав керівник кадрової служби нашого батальйону, що «А з вами не підписали контракт? » Я питаю, чому?

«А тому, що поки ви хворіли, змінилися деякі правила, і у вас там була заява написана ще на ім'я військового комісара, чи як називається ця посада правильно». а треба вже на керівника батальйону, то ви завтра, будь ласка, приїдьте, перепишіть заяву, і там ще деякі документи треба дозаповнити, чи щось таке. Це 23-го вечора? 23-го вечора. От я 24-го вечора був у нас там в штабі тероборони, підписував ще нову заяву, писав, і там якісь документи ще заповнив.

Ну і там же все успішно відбулося? Там все було успішно, але мені сказали, ну дивіться, у вас немає бойового досвіду, ви нам зараз не потрібні. У нас немає зброї, щоб видати вам, почати з вами навчання.

Я так зрозумів, і вільних інструкторів не було. Тому що я бачив ті процеси, які відбуваються. Там люди колись збиралися, я так розумію, збиралися на прикриття кордону.

Мені сказали зібрати там речі і чекати наказу. Я три дні з зібраними речами чекав наказу. Наказу не було.

На третій день я не витримав і поїхав на Київ захищати столицю. І що було далі? По-перше, ми дві доби добиралися з Луцька до Києва.

Я ще забирав Арсена Мірзояна по дорозі, він відвіз родину в Карпати. І на Франківщині я забирав його. Ми проходили через ці численні блокпости, особливо улюблені. Наші були блокпости, які стояли 10 метрів один від одного. Один на виїзді з одного села, інший на виїзді вже в сусіднє село.

І кожен блокпост ігнорував той факт, що вже цей автомобіль... Проїхав попередній блокпост, де от ваші ж колеги все оглянули, все перевірили, просто пропустіть. Ну, в них був свій шпанточок володити. Так, так, так.

Ні, треба було проходити, це, звісно, тратувало. Тим більше, ну, вони, ці люди, які стояли на блокпостах, що вони бачили? Вони бачили свій блокпост, максимум сусідній блокпост. А для нас це міг уже бути десь там 30-й чи 40-й блокпост. І, ну, важкувато давалася здоровому глузду оця ситуація.

Ну і часом люди дійсно злоджували трошки владою, часом траплялися люди доволі дивної поведінки. І це все в сукупності з усім іншим доволі сильно виводило з рівноваги. Ну але за дві доби ми таки доїхали до Києва. І ми сподівалися, що нам там видадуть з КАМАЗу якусь зброю, і ми одразу десь підемо кудись там в місцеву тероборону.

Але виявилося, що місця вже всі давно зарезервовані. Зброя вся роздана і для нас вакансії не лишилося ні там, ні там. І тоді Арсенськ сказав, ну є один підрозділ, і там нас чекають вже зі зброєю.

І ми приєдналися до цього підрозділа. Десь, мабуть, два тижні ми були в його складі неформально, рядовими стрільцями прикривали один із об'єктів в Києві. А потім, коли цей підрозділ отримав інші завдання, і наша присутність не була потрібна, ми... Більше почали займатися волонтерською діяльністю. Ми, в принципі, паралельно займалися волонтерською діяльністю, і перебуваючи в цьому підрозділі, тому що коли ми не були потрібні, то нас відпускали по своїх справах, і нашими справами було.

Ми записували пісні на студіях, і ми там щось допомагали, якусь волонтерську роботу робили, там пальне, там їжа, там ще щось, кудись десь щось знаходили, кудись щось привозили. І так це тривало приблизно десь до... Другий половини березня, десь ближче до кінця березня, нас з Арсеном вписали в команду на виїзд за кордон, і ми почали возити автомобілі з Європи. Мені дуже некомфортно було в Європі. Я прям виїжджав за межі України, і мене одразу мучило сумління.

Мені все не подобалось. Що я тут роблю? Я потрібен там? І я розумів, що ми робимо важливу справу, що ми забезпечуємо необхідним транспортом наших військових.

Але сам факт перебування за кордоном, і плюс я ще змушений був їздити за кермом автомобілів, які мені не подобались. Я не дуже вправний водій, і мені ця вся справа не дуже була близька. Я якийсь час робив, тому що я розумів, що це потрібно.

Але коли я побачив, що команда вже достатньо укомплектована, і я там не дуже потрібен, я зрозумів, що досить, і відпросився в другій половині квітня. Ну, знову ж таки, десь там, це десь місяць я отак от поїздив з автомобілями. Я поїхав в Луцьк, в мене було чотири недописаних пісні Був'є, і воно мене мучило. Я розумів, якщо я хочу якось далі продовжувати активну діяльність захисту України, то треба закрити цей гештальт.

Той гештальт має бути закритий, щоб відкрити новий для себе. Так, я поїхав, записав пісні. Приїхав Іван Марунич до Луцька, ми дали концерт, зібрали трошки коштів на штаб ангар волонтерський, такий у нас там є проект. І потім я завис, а що робити далі? Активної концертної діяльності тоді не було, за кордон з концертами тоді не відпускали.

Я зрозумів, що став непотрібним вертатися до цієї автомобільної теми. Мені не дуже хотілося, я бачив, що там людей більш ніж достатньо. Ну, я ж кажу, мені не близька оця автомобільна тема.

Взагалі, я настільки гуманітарна людина, що я намагаюся від техніки триматися подалі. Тут я з вами дуже схожий в цих поглядах. І от виходить так, що... Я просто завис і почав страждати від власної непотрібності.

Скільки це тримало? Це недовго, може кілька днів всього. Це дуже короткий період, але зараз ми живемо в такий час, коли навіть кілька годин усвідомленого якогось неробства, вони вже здатні викликати в тобі якусь депресію.

Що я роблю? В країні така біда, ти не знаєш, за що братися. Я не знав, правда, де себе ефективно використовувати. Як себе застосувати?

Я бачив, що там волонтерські всі проєкти нормально працюють. І я розумів, що коли така людина, як я, приєднується до якогось проєкту, то це буде вносити певний дисбаланс уже в збалансовані схеми. Тому що приходить людина, до якої багато хто ставиться упереджено, багато хто може підозрювати, що це якийсь там для мене піар-захід і так далі.

І мене це стримувало від намагання доєднатися до чогось уже існуючого. Щось своє я не міг вигадати. Правда, в мене ідей було нуль.

Організовувати фонд Положинського я не відчував якогось там сильного ресурсу в такій діяльності. Це, знову ж, якісь менеджерські обов'язки брати. Але тут питання доцільності.

Я завжди за те, щоби... Краще допомагати працювати тому, що вже добре працює, що має довіру, якщо ми говоримо про волонтерські проекти, ніж робити ще якесь одне відгалуження. Добре, якби я побачив якусь тему, яка ніким не закрита, і її треба закривати, і я побачив, що я можу це робити, то я би за це взявся. Але я такого не бачив, і я реально підвис ненадовго, але все одно. І тут мені трапляється відео Валерія Маркуса, мій хороший товариш, можливо навіть там.

У ті часи я вважав його своїм другом. І я написав Валері, так і так, якщо ти твориш новий підрозділ і бачиш, що я там можу бути корисним, я готовий. Валерій сказав, що він порадився з командиром і витримав якусь паузу на це.

І потім він мені, здається, не написав, а зателефонував і спитав, чи я не передумав. Якщо не передумав, то ми для тебе бачимо місце в нашому батальйоні. Приїжджай тут і туді, то...

Бери тето-тето, приїжджай туди-то, туди-то. І я туди поїхав, і я, власне, поїхав якби на розвідку. Я не був впевнений, що я вже приєднаюся до Збройних Сил України.

Я подумав, ну я приїду, подивлюся, що там і як, пройду якийсь мінімальний вишкіл. І тоді, якщо я побачу, що я вигрібаю, мені все-таки вже за кілька тижнів мало виповнитися 50, і я не в найкращій фізичній формі і так, і вже я не молодий, і, в принципі, Якогось там великого бойового ентузіазму я в собі ніколи не почував. Тобто мені хотілося бути корисним, однозначно.

Мені хотілося бути корисним і максимально ефективним. І я думаю, от я приїду, зорієнтуюся, розберуся і тоді прийму остаточне рішення. Але так склалося, що в той же день, як я приїхав, мені видали форму. Наступного дня я прийняв присягу, отримав зброю і, власне, вже...

Не було часу на роздуми. Розвідка не вдалася, вона вийшла одразу, все фактично в мить. Чесно скажу, приблизно пів року, до середини грудня я почувався дуже на своєму місці. Я розумів, що я там, де я маю бути. Я радів, коли в мене виходило те, що мене вчили.

Я радів своєму прогресу, потім там прийшов час, коли я вже міг чомусь корисному навчати новачків, і це прямо мене дуже сильно надихало. Це драйвило. До речі, як воно було служити під керівництвом Валерія?

Валерія людина теж медійна в військових колах. Як воно? З Валерієм я дуже мало контактував і по службі, і по якихось особистих дружніх стосунках. Він весь час був зайнятий в якихось процесах, до яких я не мав доступу. Я був звичайним стрільцем спочатку.

Через кілька місяців мене призначили командиром відділення. І я мав купу своїх справ. Валерій допомагав тоді, коли потрібна була допомога.

Але я теж не зловживав якимись нашими особистими стосунками. І не хотів його дуже сильно відривати від того, чим він займається. Не надто його смикав. І не завжди міг його застати, коли щось від нього мені було потрібно. Чи якась порада, чи якась допомога.

Ну, якась настанова. Часто я працював. Просто там потребував прямих вказів, якщо і як потрібно робити, тому що, ну... Далекий я був доволі від військової справи на той момент, особливо на самому початку.

І там дуже багато хлопців і дівчат ми опікувалися, так що в цьому плані мені було дуже комфортно. Але з Валерієм, повторююся, ми доволі мало контактували. І, насправді, значно більш регулярно ми почали спілкуватися пізніше, коли я перейшов зі свого бойового підрозділу.

А, до речі, під час перебування на фронті, мені здається, ми значно частіше, ми недовго були на фронті, але цей період ми значно частіше бачилися і спілкувалися, ніж перебуваючи в тилу. Ну і, коротше кажучи, коли я був в бойовому підрозділі на посаді спочатку звичайного стрільця, а потім командирові ділення, я почувався дуже на своєму місці. А потім... На жаль, помінялася трошки специфіка моєї роботи.

Поки я був легким піхотинцем, мене все влаштовувало. Потім я мусив стати командиром бойової машини. І ми вже згадували про мої взаємостосунки з технікою.

І я розумів, що це подвійна небезпека. І небезпека для мене та для мого підрозділу, і небезпека для цієї бойової машини, що в неї такий командир. І я нарешті піддався... спробам Валерія перетягнути мене в інший підрозділ.

І я прийшов сам і сказав, Валерій, я готовий прийняти твою пропозицію. Власне, про цей новий підрозділ. Ви казали про те, що цей підрозділ більше дотичний до твоєї професії. Що малося на увазі, в чому там змінилася суть завдань?

Той підрозділ, в який я перейшов, це фактично медійний підрозділ в межах нашої бригади. Але я туди прийшов і я зрозумів, що оце... Знову ж таки, те, про що ми говорили трошки раніше, що я там не потрібен.

Там все добре працює і без мене, всі процеси налагоджені. І я прийшов, і я розумію, як я там... Ну, з одного боку, люди, які мене знали, їм було приємно, що ми в одному підрозділі.

З іншого боку, вони напряглися, типу, а що ти будеш тут робити? У нас все і так працює без тебе, навіщо ти тут нам? І я реально... Ми дуже швиденько зняли пілотний випуск нашого проєкту, яким я мав займатися.

Але до нього руків керівництва так і не дійшли, тому що керівництво мало затвердити і дати добро на існування такого медійного проєкту в межах нашого підрозділу. І поки я чекав відповіді на керівництво, мене запросили до Києва. І тут фактично те все, що я мав би робити в своїй бригаді, зараз робиться на зовсім іншому рівні, в значно більших об'ємах. І це вже стосується не однієї конкретної бригади, а всіх Збройних сил України та Сил оборони.

Якщо ми можемо говорити плюс-мінус, які зараз обов'язки на вас покладені, чим безпосередньо ви займаєтесь? Нічого секретного. Я дотичний до створення телеканалу «Армія ТВ» і також я, як би це правильно сказати, допомагаю налагодити якісь там процеси на «Армія ФМ». Окей. Ви сказали про те, що ви прямо завдань фактично до нас.

Відпросилися у командира. В чому от? Тут суть була.

Тобто ви відпрошувались звідки? З радіо чи з телебачення? Я відпрошував з нашого підрозділа, який очолює роботу і радіо, і телебачення. Там ще кілька є напрямків діяльності цього підрозділа.

Тобто, вважаєте, що це керівний орган, який керує кількома напрямками. Я більше займаюся напрямком радіо, враховуючи мій досвід. Певні авторитети, зв'язки, знайомства, тому що ми залучаємо і цивільних фахівців, десь на рівні консультантів, десь на рівні якоїсь безпосередньої практичної допомоги. Якщо вам цікаво, що ми сьогодні робили, переважно ми спілкувалися, обговорювали різні питання функціонування радіостанції, наповнення радіостанції, з місту, меседжів, які несе радіостанція, ми обговорювали якісь радіопроекти, які вже існують. які мають існувати на цій радіостанції.

Тому що радіостанція не нова, вона існує вже кілька років, і ті зміни, які сталися з нею за останній час, в першу чергу стосуються розширення мережі. І от мережа розширюється, має трошки змінюватися і наповнення радіостанції, і, правду кажучи, якість роботи цієї радіостанції, тому що хочеться, щоб... Зараз армія, Збройні сили України мають високий рівень довіри суспільства і високий рівень зацікавленості з боку суспільства.

І, на жаль, якщо... слухати ефір радіо «Армія-ФМ», перемикаючи з канал на канал, то можна зробити висновок, що багато в чому ця радіостанція поступається комерційним радіостанціям з багатьох причин. Треба виправити ті недоліки, які є, і покращити все те хороше, що вже існує на належному рівні. Скажіть, підрозділ дислокується в Києві?

Так, в Києві. Але я так розумію, що у вас режим дня, режим там, він не вільний, тобто ви все одно люди військові маєте знаходитись десь. У нас немає як такого військового місця базування, як собі люди уявляють собі там стандартну військову частину, коли є казарми, коли є КПП, коли є там куба різних приміщень і так далі.

Такого в нас немає. У нас є обов'язковий режим, у нас є... Необхідність постійно перебувати на зв'язку, і командир завжди має бути поінформований, де знаходиться його підлеглий, чим займається в цей момент, яку задачу вирішує. Ми не можемо просто так нікуди їхати з Києва, зрозуміло, тому що ми тут перебуваємо в відрядженні, і за межі Києва ми можемо виїжджати лише в певних виняткових обставинах. які трапляються вкрай рідко.

А так, я поки що числюся ще в 47-й окремій механізованій бригаді, яка зараз, до речі, перебуває на лінії фронту і бере участь в активних бойових діях. Я раз на місяць змушений їздити на нашу базу для того, щоб продовжувати відрядження. Тобто, можна говорити про те, що я маю всередині себе певне почуття провини через те, що мої колеги зараз воюють, а я перебуваю нібито в комфортному і безпечному Києві.

Ну, чому нібито? Порівняно з польовим овом, 100% комфортний і значно безпечніший Київ. Але не можна говорити про те, що я зараз не несу військову службу, тому що навіть при тому, що я не хожу постійно у військовій формі, я... залучений в діяльність Збройних Сил України і виконує ті завдання, які отримав від керівництва.

Якщо підсумовувати все це, тобто повертатись до активних бойових дій, повертатись на фронт, зараз такого бачення у вас немає? Ну, я і не був учасником активних бойових дій. Я був не тривалий доволі відтинок часу на фронті.

Це скільки? Ну, там безпосередньо десь на фронті, ну, ми, може, днів 10 були, там, плюс-мінус. От якраз от в цей час, рік тому. Це дуже недовго.

І, ну, як таких бойових зіткнень у нас не було. Нас просто обстрілювали регулярно, от і все. Тобто ми були під обстрілем, у нас були втрати, але ми не вступали в безпосередній вогневий контакт з ворогом.

Просто тому, що у нас не було завдання на них наступати, а вони не наступали на нас. Ми тримали свій об'єкт, який нам довірили захищати. Ми там тримали майже кругову оборону. Ну, так склалося, що це...

Була не частина лінії фронту, а трошки висунутий об'єкт в сторону ворога від лінії фронту. Фактично ми були в такому напівоточенні. І ми там перебували стільки, скільки нам було наказано.

Але в бойових зіткненнях лише брали окремі частини нашого підрозділу. І от безпосередньо я в цих бойових діях участі не приймав. Тому не можна говорити...

що я брав участь в бойових діях і не можна зараз говорити про те, що я там щось планую чи не планую собі. Наразі в мене є обсяг роботи, яку я маю виконувати, і в мене є завдання. Зміниться завдання, прийде новий наказ, я завжди готовий.

Чим я зараз відрізняюся від цивільної людини, яка фактично займається тим самим, чим зараз займаюсь я? По-перше, рівнем своєї підготовки. Більшість цивільних людей, особливо тих, які ніколи не служили в Збройних Силах України і не цікавилися військовою справою в якості якогось свого хобі, вони не мають і близько того рівня підготовки, який маю я.

Це перше. Друге. В мене є знання, що робити у випадку, якщо це, що робити, якщо це, що робити, якщо це. Третє. В мене зібраний повністю великий рюкзак і дуже швидко збирається малий рюкзак, який там, ну...

Треба чимось доповнити. Тобто, якщо виникає необхідність, і я отримую наказ висуватися на фронт, то все, що мене затримає, це момент отримати зброю та боєприпаси. Все інше в мене вже зібране, готове, і я готовий вирушати за дуже короткий термін часу.

Знову ж таки, якщо я вирушаю, то в мене немає такого переліку, а, куди я їду, що я там буду робити. Я приблизно уявляю, що я маю робити у той момент, якщо я перебуваю в будь-який підрозділ Збройних сил України. Це може бути мій власний підрозділ, де я всіх знаю, і де користуюся повагою своїх друзів, і теж поважаю їх. Це може бути будь-який інший підрозділ Збройних сил України. Я розумію, як працює армія.

Я можу не знати якихось нюансів, але мені буде значно легше адаптуватися до тих обставин, в які я потраплю. Тому, ну і знову ж таки, я не вільний пересуватися в межах України. Я можу це робити лише у випадку отримання такого наказу. Цим я відрізняюся від звичайної цивільної людини. Ну плюс те, що я фактично весь час перебуваю на зв'язку із командиром, і в будь-який момент, і це часом.

трапляються, я змушений буду всі свої плани скасувати, просто через те, що отримав черговий наказ прийти до нас в офіс, виконати ту роботу, яку необхідно зробити вже зараз. Таке запитання на основі рядків з вашої ж пісні. Я не хочу бути героєм України, не цінує героїв моя країна. Ви досі вважаєте, що країна не цінує героїв? Ну, не можна, мені здається, не можна зараз отдавати це.

якимось таким речам однозначно оцінку. Якихось героїв однозначно цінує, якихось героїв однозначно не цінує, якихось людей абсолютно безпідставно досі вважає героями. Ну, якщо там, наприклад, взяти той самий перелік людей, які мають офіційне звання Героя України, то там є певна кількість людей, які не те, що не заслуговують на цю високу нагороду, на це високе знання.

Там є люди, які реально є зрадниками і ворогами України. Так що навіть тільки з цього погляду дуже мало що змінилося з 2003 року, коли писалася зацитована вами пісня. З іншого боку, так, у нас з'явилася велика кількість новітніх героїв. І навіть герої минулого, той самий Мирослав Симчич, який незадовго до своєї смерті сотник купа. все-таки встиг отримати визнання в Україні, з нього були звинувачення, всі ці радянські звинувачення зняті, всі ці ганебні визначення щодо нього, типу він там злочинець, бандит і так далі, були з нього офіційно зняті.

І більше того, він був удостоєний звання Героя України і отримав його ще живим. Тобто він непосмертно достойний цього звання. І такі приклади говорять про те, що так, з 2003 року багато що змінилося. Але сказати, що у нас вже все дуже добре з цим питанням, я, звісно, не можу. І навіть десь на чисто якомусь там, умовно кажучи, побутовому рівні, чи на рівні повсякдення, от якийсь невідомий герой, солдат Збройних сил України, їде, наприклад, в кількаденну відпустку додому з фронту, або перебуває десь там в дорозі з фронту.

на місце постійного базування. І дуже різні люди, цивільні люди, громадяни нашої України, зустрічаючи його, дуже по-різному можуть на нього реагувати. На нього можуть реагувати з вдячністю, повагою, пошаною, на яку він дійсно заслуговує. А може він нарватися на якесь бидло, яке йому буде реально хамити і говорити не те, що неприємні, а неприйнятні речі.

І за таке... Варто було би таких людей, звісно, карати, але в кращому випадку вони відбуваються потім вибаченнями на камеру. Але по великому рахунку загалом ситуацію із такими проявами це не вирішує така безкарність.

І великі питання будуть після перемоги, я так підозрюю, до людей, які повертатимуться з фронту. Питання після перемоги. По-перше, давайте ще вирішимо питання з тим. А коли ця перемога буде? Тому що перемога не буде швидкою, не буде легкою.

І коли буде наша перемога, це значною мірою, а в першу чергу це залежить від усіх нас, від залученості до процесу здобуття цієї перемоги. І от коли вже ми цю перемогу здобудемо, тоді ми дійсно маємо подбати про те, щоби всі люди, які були дотичними до цієї перемоги, отримували належне визнання. шану і вдячність.

Підтримую. Знову ж таки, ви казали про те, що кожен свідомий громадянин має бути готовий йти воювати, або як мінімум має нагадати про себе у військкоматі, стати на облік і так далі. Проте так зробили далеко не всі.

Хтось свідомо уникає мобілізації, хтось втік за кордон, заплативши великі кошти. Як ви ставитесь до тих людей, які уникають цього, тікають, платять хабарі? щоб виїхати з країни? Я не хочу узагальнювати, але якби хтось спитав мене...

Якби хтось питав мене, я дійсно хотів би, от як військовослужбовець, служити поряд із тими людьми, які хочуть захищати свою батьківщину, які розуміють свою відповідальність в цьому питанні, яким не байдуже майбутнє нашої країни, нашого народу. Звісно... Може виявитися, що таких вмотивованих людей у нас недостатньо.

Тому я вважаю все-таки, що справа захисту батьківщини має стати справою кожного. І мені дуже хочеться, щоб цей механізм регулювання фінансового був узаконений. Якщо людина...

настільки сильно не хоче служити в Збройних Силах України, захищати Україну від ворога. А служба в Збройних Силах України, знову ж таки, це не завжди служба тільки на фронті. Це ще є дуже багато інших підрозділів і функцій, які ніяк з фронтом не пов'язані. І це теж нелегко, і це теж важко, але це не так небезпечно і не вимагає такого рівня підготовки.

Так от, все ж таки, якщо людина аж настільки... не готова стати частиною Збройних сил України, що вона готова давати хабарі. Треба, щоб ці хабарі діставалися не нечесним чиновникам, а державі, і щоб вони йшли на користь оборони.

Знову ж таки, можливо, є сенс прорахувати, яким би адекватним... мав бути цей внесок, щоб це дійсно компенсувало відсутність цієї людини. І мені здається, що це мала би бути не якась одноразова акція. Так, це виглядає, з одного боку, дуже несправедливо до тих людей, які пішли в Збройні сели України за власним бажанням. Так, це виглядає не дуже коректно тих, хто пішли не за власним бажанням, але їх мобілізували, і вони не мали змоги Умовно кажучи, відкупитися.

Але якщо ми говоримо про державні інтереси, про державні процеси, то однозначно таких явищ, як відкупився за хабар, існувати не потрібно. Те, що я зараз кажу, це мої роздуми в голос на тему. Я не впевнений, що це правильна позиція. Я просто не думав над цим, чесно кажучи.

І відповідаючи на ваше питання, це лише я озвучую свої думки в голос. Ну, пофантазувавши. Можливо, я потім прийду додому, я так сяду і подумаю, якихось я дурниць наговорив. Ні, всі однозначно повинні йти в армію, але цей процес має бути максимально ефективно налагоджений.

Процес, скажімо, переходу людини із цивільного стану у військовий. Але також я вважаю, що абсолютно всі громадяни України зараз повинні бути максимально залученими до процесів оборони. Це і проходження якоїсь підготовки, перебуваючи в цивільному житті, почати з тактичної медицини.

Це мають пройти всі обов'язково. Основи тактик. тактики, основи стрілецької підготовки, більшість населення мали би проходити. І ці процеси мали би бути налагодженими в воюючій країні, в якої такий великий і потужний ворог, як Росія. Тобто ці процеси однозначно мають бути налагодженими.

Процеси взаємодії центрів комплектації Збройних сил України, контролю за... потенційним особовим складом, я не знаю, як правильно сказати, потенційних призовників. Потенційних мобілізованих, так, люди.

Це війна, це те, що на кожного з нас накладає певні обмеження. Однозначно не повинно існувати таке явище, що людина живе в абсолютно тому ж самому режимі, в якому вона жила до початку великої повномасштабної війни. Але, знову ж таки, питання війни.

З 2014 року війна в Україні триває і більшість населення, ну може не більшість, це не зовсім правда, значна частина населення не переймалася абсолютно цією війною. Зараз дуже часто я чую просто від багатьох людей, в тому числі і публічних людей, людей з великим рівнем довіри, поваги з боку суспільства. От коли почалася війна в 2022 році, війна почалася.

Війна, відкрита війна, почалася в 2014 році. А ще значно раніше почалася гібридна війна. І тут не знаю, коли ставити точку відліку. Не знаю, можливо, навіть не в 91 році, а кілька століттів раніше.

Не знаю. Ну, це питання, як би, до професіоналів, до фахівців. Але, знову ж таки, от речі, коли говориться, от війна почалася тільки 24 лютого 22 року.

Ти такий думаєш, а до того, що це все було? Це оці сотні тисячі загиблих, зруйновані міста, ця лінія фронту, ці люди, які втікали від війни, вони від чого тікали? Від того, чого не було тоді чи що?

І це, знову ж таки, така підводка до того, що мусимо вчитися називати речі своїми іменами. Якщо в нас є оці ганебні явища, коли люди намагаються уникнути... призову Збройних Сил України уникнути мобілізації, уникнути своєї участі в збройній боротьбі, тоді треба думати, так, або ми для цих людей встановлюємо якісь конкретні покарання.

Якщо ці покарання, то вони для всіх, для всіх однакові, без винятків. Якщо це не покарання, а якісь методи залучення до оборони країни не своєю участью в... в збройній боротьбі, чи своїм вступом до ЛАВ Збройних Сил України, то чим тоді, чим це можна компенсувати?

Тому що просто матеріальна компенсація звучить трошечки неетично, на мою думку, і образливо до тих людей, які віддали своє життя, своє здоров'я та до їхніх родин. З одного боку. З іншого боку, значить... має існувати якийсь правильний механізм залучення цих людей до якихось інших процесів, до волонтерської діяльності, до відбудови, ще до чогось.

Тобто має бути якась зрозуміла і справедлива державна програма. І ще, мабуть, мені здається, що має існувати механізм покарання, чесного, справедливого покарання за дискредитацію Збройних сил України. Тому що... Дуже часто ми всі знаємо про інформаційні війни, ми всі знаємо про те, наскільки сильно наш ворог володіє інструментами цієї психологічної війни, інформаційної війни проти нас.

І дуже часто, на жаль, наші співгромадяни, в тому числі максимально патріотично налаштовані, в тому числі люди, які близькі до оборони нашої країни, дуже часто тягнуть Наративи ворожої пропаганди у відкритий інформаційний простір України. Мені здається, що мають існувати інструменти, механізми контролю за цими явищами і покарання. Тобто, одне діло, коли людина висловлює свою точку зору, ми даємо на це право, це демократія. Інше діло, коли ця точка зору може виявитися хибною, а може виявитися частиною ворожих наративів, скерованих проти нас, проти... нашої державності, проти наших Збройних Сил, проти нашого майбутнього.

Якщо людина безконтрольно зловживає отаким принесенням ворожих елементів у наш інформаційний простір, мають існувати механізми обмеження і покарання, справедливого покарання за такі дії. Тому що, коли прийде той момент, коли люди, які вже значно більше одного року перебувають... не тільки в Збройних Силах України, але і майже весь цей час перебувають у безпосередньо збройному протистоянні на лінії фронту чи поблизу лінії фронту, дійдуть до того рівня морального і фізичного виснаження, що вони просто не здатні будуть повноцінно продовжувати цю боротьбу, постане питання, а хто прийде на заміну? Де ми візьмемо тих людей, які замінять цих?

ми їх можемо знайти тільки серед цивільної частини населення. А якщо цивільна частина населення уже давно в режимі очікування нашої перемоги запаслася попкорном і тільки рахує, скільки мертвих ми отримали за останню добу, і така там, ну що там, давайте уже, що там, коли там наступна наша велика перемога, коли ми вже дочекаємося цієї єдиної великої перемоги, якщо всі... перебувають в такому режимі, або занадто велика кількість цивільних людей перебуває в такому режимі очікування, що хтось вже це зробить без них, то ми можемо в якийсь момент просто отримати нестачу людей в Збройних силах України. А без нестачі людей вся західна допомога, вся зброя, яку нам надають наші партнери, вона виявиться непотрібною, тому що зброя... Обладнання, машини, механізми це те, що керується людиною.

Не буде людей готових цією зброєю скористатися, керувати цими крутими машинами, то тоді воно все буде непотрібне. Тому ми маємо сприяти тому, щоб так змінювати Збройні Сили України на краще, там, де ми можемо це змінити. Але ми маємо дбати про те, щоб Збройні Сили України були настільки авторитетним не знаю там авторитетним сегментом нашого суспільства чи авторитетною часткою нашого суспільства щоби всі прагнули стати частиною Збройних Сил України от ще одна важлива задача, яка стоїть перед державою оце дуже важливий висновок, те що Збройні Сили України мені здається цей шлях вже розпочато і дійсно перетворювати теж Збройні Сили України в покаральний якийсь елемент, коли там, знаєте, п'яних водіїв і так далі, всіх, хто десь тікає за кордон, без розбору кидати на фронт.

Мені здається, це теж неправильно по відношенню до хлопців, як ви кажете, які хочуть воювати пліч-опліч з ідейними людьми, з людьми, які прийшли за власною волю. При цьому повинна бути правильна державна політика, яка б готувала резервні кадри, які готові будуть прийти на зміну тим, хто втомився і заслуговує на правильний відпочинок. Стосовно вашої репліки, скажу таке. Потрібно відправляти на фронт різних людей.

Потрібно відправляти збройні сили різних людей. Але не можна, щоб збройні сили України сприймалися як якийсь там виховно-трудівний табір, чи як там правильно, ні, трудовиховний табір. Коротше кажучи, це невиправна колонія. Збройні сили України… Значною мірою це величезна концентрація кращих людей суспільства.

І ще живих, і тих, у яких вже загинули. І дискредитувати Збройні Сили України тим, що намагатися туди відправити, відбувати свої гріхи людей, які вчинили якийсь там злочин, вчинили якісь там негідні вчинки і так далі. Це не зовсім правильно.

Я не кажу, що таким людям не місце в Збройних Силах України. В Збройних Силах України місце всім громадянам України. Однозначно.

Якщо людина не хоче бути громадянином України, можемо переглянути це питання. Не хочеш бути твоє право. Але Збройні Сили України це місце для всіх громадян України.

Але дуже бажано, щоб ці люди, громадяни України, Збройних Силах України, були вмотивовані. були підготовлені і дуже добре, щоб якусь базову підготовку і базову мотивацію вони отримували ще в цивільному житті. От про що я кажу. От це дуже важливо.

Є відчуття серед військових, що цивільні розслабились, як ви кажете, взяли попкорн і з цими запитами, так що там контрнаступ, так а коли перемога? Я від багатьох це чую, в тому числі і в публічному просторі. Я, звісно, не можу зазирнути в голову кожній людині.

Я не можу перевірити, що там всередині себе відчуває чи що думає людина, яка на позір веде нібито безторботний спосіб життя. Можливо, це її захисна реакція, а так поза людським оком ця людина максимально залучена в різні волонтерські проекти, донатить на Збройні Сили України, відстежує всі події на фронті і в світі, які стосуються. України і нашої війни. Можливо, так є, ми не можемо зазирнути, але те, що отакий образ якоїсь частини цивільного населення України вже формується в інформаційному просторі, це помітно.

Це помітно і дуже часто люди своєю поведінкою сприяють формуванню цього образу. Це правда. Але, знову ж таки, так кількість донатів помітно знизилася.

зазначають практично всі волонтери, яких я знаю особисто, і які афішують цю інформацію в публічному просторі. Так, помітно. Потреби в Збройних силах України не зменшуються. Тому що, якщо там, наприклад, вже закриті, ну, для прикладу, я точно не знаю, не володію цією інформацією, але припустимо, що вже закрите питання по базовим потребам, вже мають, всі вже мають, що вдягнути, як захиститися, мають достатньо зброї і так далі, то точно всюди незайвим буде якийсь додатковий прилад нічного бачення.

Якийсь додатковий тепловізор, хороший дрон, хороший автомобіль. В багатьох підрозділах з цим добре, але в багатьох це ще потрібно. Я буквально кілька днів тому брав участь в благодійному заході, де збирались гроші на підтримку підрозділу, якого я зустрів на цьому заході свого давнього знайомого, який служить в цьому підрозділі. Він казав, що у нас дійсно поки що дуже слабий з забезпеченням, новостворений підрозділ. А я, наприклад, і нашу підрозділ розумію, що коли підрозділ створюється з нуля, то в нього є стільки проблем, які багатьом військовослужбовцям, навіть які вже багато років в армії, але вже в усталених, давно існуючих підрозділах, просто не знайомі.

Ну як так у вас цього немає? А у нас цього немає, тому що у нас навіть немає складу, де це могло би бути. У нас взагалі нічого немає.

У нас є документ про створення цього підрозділа, і є кілька людей, які цей підрозділ створюють. І от з такого мізера, з такого практичного...... матеріального нуля, який в матеріальному вираженні вартують поки що тільки оцей єдиний документ, наказ про створення цієї військової частини, і ентузіазм та досвід оцих людей, які безпосередньо беруть на себе тягар всіх організаційних та інших робіт, то дуже важко людям, які з цим всім не стикалися, які там, ну, ти коли прийшов в армію?

Я прийшов в армію, там, 10 років тому. І що, куди ти прийшов? Я прийшов...

В частину, яка мала багато казарм, багато інших приміщень, ангари з технікою, склади з озброєнням, з обмундируванням і так далі. Так, у нас там все було не дуже добре, всього не вистачало, але воно все було. Уявіть, що немає нічого, немає навіть усіх приміщень, немає навіть ще поки що місця, де ця частина базується.

От вона існує поки що тільки на цьому документі. Це ж яка величезна кількість різноманітних процесів, якихось дрібниць, які здаються неважливими, але з великою кількістю цих дрібниць. створюється щось майбутнє, велике і важливе.

Так от, це яскравий приклад того, що до максимального і повного забезпечення нам ще далеко. Але знову ж таки повернемося до того, що ми вже сьогодні не один раз обговорювали. Які б не були донати, які б не було забезпечення, якщо не буде людей готових віддати...

свій час, свої сили і, можливо, навіть життя заради майбутнього країни, то все це не матиме сенсу. Тому маємо усвідомлювати оцю готовність. І, власне, хтось зараз може сказати, ну, тобі легко казати, твої там хлопці зараз воюють, а ти тут перебуваєш в Києві, в комфорті, безпеці, звісно, ти можеш про такі речі говорити. Так, і повірте мені, я дуже сильно почуваю, там, оцю, знаєте, внутрішню провину перед своїми...

По братимам, з якими ми не один місяць провели разом і на навчаннях, і трошки на фронті, я почуваю провину перед ними, що я не з ними. Але я також розумію, що в даний момент я отримав такий наказ. І наказ цей може змінитися в будь-який момент. Я готовий той наказ прийняти, яким би він не був.

Якщо це буде наказ, вийти в повному бойовому спорядженні. на лінію зіткнення і взяти участь в бойових діях, я це зроблю. І я вже виконував такий наказ, я тоді не злякався, я тоді був готовий робити те, що я повинен робити.

Я таким лишаюся зараз, хоч я і перебуваю в тилу. Тобто, якщо ми говоримо про Збройні Сили України, то я активний резерв, але в нас ще й величезний пасивний резерв. Я звертаюся до пасивного резерву.

Резерви пасивний, ставай активним. Скажіть, будь ласка, ось за останніх вісім місяців ви казали про те, що дуже погіршився стан вашого здоров'я. Ну, він не те, що прям так, що я розвалився. Просто я, до речі, на цю тему спілкувався зі своїм другом.

Він досвідчений військовий і в цивільному житті досвідчений тренер. І ще зараз він... Наскільки я розумію, вже отримав сертифікат військового психолога.

Тобто дуже розумний чоловік і дуже досвідчений. Ми з ним спілкувалися на цю тему. Він мені пояснював, ну дивися, кілька місяців твій організм тримався на стані шоку і на адреналіні. Але потім у цей певний період...

минув і потрошечки, оскільки ти хлопець вже немолодий, і плюс навантаження переносиш ті ж самі, що молоді хлопці, вдвічі за тебе молодші, а то і більше, то зрозуміло, що в якийсь момент твій організм почав десь потрошечки давати збої. Почались проблеми зі спиною, з углобами, з зором. До речі, я раніше не усвідомлював це питання, вірніше, цю проблему.

І це тільки... Буквально за останній рік я з цим почав стикатися, і за останні кілька місяців, вже не кілька місяців, вже більше, десь приблизно восени минулого року це дуже гостро проявилося. Я ніколи не усвідомлював, яка це проблема, коли ти не бачиш близько.

Я все життя, наскільки я себе пам'ятаю, мав проблеми з дальнім зором. Я ношу лінзи, я носив окуляри, ну і зараз теж час у час ношу. Але я добре бачив близько, не бачив далеко. Я ніколи не думав, що це така проблема, не бачиш те близько. Що тут такого?

А виявилося, що коли ти не бачиш і близько, і далеко, то це страшна проблема. Особливо в Збройних силах України це інколи навіть критична проблема. Я, наприклад, командир відділення. Ми отримуємо завдання, у нас є планшет або смартфон із певною програмою.

І твоє завдання знаходиться в цій програмі. Там є карта, там є відзначені точки, що ти маєш зробити, де ти маєш бути, в який час, з ким ти маєш взаємодіяти, хто де знаходиться в цей момент. Ти маєш моніторити всі ці процеси, а ти тупо це все не бачиш.

Ти просто це не бачиш. Тобі, щоб побачити, тобі треба або зняти одні окуляри, одягнути інші, або якщо ти, як я, наприклад, в лінзах, тобі треба з собою постійно тягати окуляри, якими підглядати зблизька. А в бойових умовах це, м'яко кажучи, дуже зручно.

Крім зору, ще є якісь проблеми по здоров'ю, які з'явилися? Так, були ще проблеми з тиском, особливо взимку. Прямо я дуже сильно страждав від цього. Зараз тут в Києві я трошки поробив комплекси вправ, і воно ніби стабілізувалося, як мені здавалося. Але оці останні кілька днів стрибає погода, і я знову розумію, що в мене з тиском робиться якась дурня.

В мене постійно болить голова, в мене постійно це стрибає. Це стан... підвищеної активності, яка різко переходить в стан повної відсутності сил, сонливість, при тому, що здавалося, що ти нормально виспався. До речі, я не знаю, ще один плюс проходження військової підготовки, це те, що, ну так, можливо, воно не дуже правильно, що ти ігноруєш повітряні тривоги і не панікуєш, не втікаєш в укриття. Це неправильно.

І в укриття... Ми ходимо тільки тоді, коли отримуємо інформацію, що небезпека дійсно того вимагає. Але якщо я вночі чую тривогу, то я просто повертаюся на інший бік. Принаймні, я висипаюсь. Але, друзі, ви так не робіть.

Ви не нехтуйте сигналами повітряної троги, бо бачите, що ворог нещадно обстрілює. І дуже багато трагедій сталося за останні дні, і Уманді, і Кривий Ріг, і Одеса. Так, але раз ми вже про це заговорили. Дивіться, минулого літа я звертався до своєї подруги Нотаріуса із проханням скласти мій заповідь, тому що я був впевнений, а ми після того, як повернулися з фронту, нам казали, що там 2-3 тижні ви знову їдете на фронт.

Просто через те, що наш підрозділ розширювався, розширювався... від батальйону до полку, потім від полку до бригади, то цей процес відтягувався і переносився. Але впродовж всього літа і початок осені нам казали, ну от там 2-3 тижні і ви на фронт, 2-3 тижні і ви на фронт.

І нам казали, що скільки ми готувалися до участі в штурмових діях переважно, нам казали, що в принципі процент смертності в нас буде доволі великий, і так що готуйтеся всі до того, що кожен з вас може загинути. Це був елемент психологічної підготовки. І кожен із нас усвідомлював, що ми можемо до Нового року не дожити.

І от коли ти тривалий час перебуваєш в такому усвідомленні, ти стаєш фаталістом. І це з'являється, не то, що це дуже часто називають апофігізмом чи повною байдужістю до... до того, що з тобою станеться, до свого життя.

Але я би це так не називав. Принаймні, не в моєму випадку. В моєму випадку це небайдужість до свого життя.

І якщо в мене є можливість подбати про свою безпеку, я завжди про неї дбаю. Але завжди цей елемент відчуття присутності сліпого вибору, який залежить не від тебе, він дає тобі, можливо, часто не вмотивований, але якийсь внутрішній спокій. І ти такий, ну, буде, що буде.

Тому що, коли ти, наприклад, перебуваєш на фронті під обстрілами, то ти переважно знаходишся приблизно в рівних умовах з усіма своїми бойовими побратимами. І хтось із них отримує поранення, хтось із них отримує смертельні поранення, а хтось, і в тому числі ти, лишаєшся неушкодженим. І коли ти починаєш аналізувати це питання, так, а чому я став? От мій побратим загинув, в нього був точно такий самий окоп, як у мене, може навіть глибший, ніж у мене, в дуже схожому місці, в дуже схожих обставинах. Йому прилетіло, тобі не прилетіло.

Що зіграло роль у цьому факторі? І ти нічого не можеш вигадати, крім якогось пояснення сліпого жеребу. Сьогодні просто цей жереб витягнув не ти.

І отаке усвідомлення, воно, звичайно, дає можливість спокійніше почуватися в якихось там ситуаціях. Але ви не нехтуйте, не забувайте. Ви кажете про побратима, який загинув, чи доводилось вам на власні очі бачити смерть своїх товаришів? Ну, я бачив смерть уже...

Тобто безпосередньо я не був присутній при тому, як гинули мої побратими. Я вже бачив їх загиблими, я переносив їхні тіла, я вантажив моїх загиблих побратимів в автомобіль, який вивозив їх вже на евакуацію. Але безпосередньо в момент, коли вони гинули, я знаходився в іншому місці і на власні очі я цього не бачив.

І можливо це теж... певною мірою, можливо, якийсь такий заспокійливий фактор для мене. За час нашого перебування на фронті було кілька ситуацій, коли наші люди отримували поранення, коли наші люди гинули.

І це були люди, яких я знав, і деякі з цих людей були мені дуже близькими. Але завжди я вже бачив або в момент, коли їм надавалася допомога, вже вони поранені, вони отримували допомогу, там накладалися жгути. наліпки і так далі, все по протоколу, або я бачив уже своїх побратимів загиблими.

І це, коли ти не бачиш сам момент ураження, воно якимось чином, можливо, розслабляє. Оце можна списати як негативний вплив. Так його трактувати можна. не завжди серйозно ставишся до потенційної небезпеки.

В цей момент хочеться ще раз висловити співчуття сім'ям загиблих героїв і подякувати їм за те, що пожертвували найціннішим, боронячи нашу країну від цієї нечисті. Мені здається, ніякі слова не зарадять горю людей. І мені здається, що родинам загиблих значно важливіше не так тісно... Отримувати ті слова, які ми говоримо, говоримо щиро, говоримо зі справжніми відчуттями, які живуть в наших серцях в цей момент. А швидше, набагато важливішим для них стане те, як ми будемо жити далі, як суспільство, як народ, як кожен із нас представник цього народу, якою стане наша держава після того, як ця війна закінчиться нашою перемогою.

Яким станемо ми самі після цієї перемоги? І скільки ми докладемо своїх зусиль, щоб ця перемога була досягнута якомога швидше? І так само, якими кожен з нас є в повсякденному житті, в громадянському житті, в суспільному житті, в приватному житті?

Я думаю, всі ці речі в своїй сукупності, вони і даватимуть... Ну, неправильно казати там якусь втіху цим людям, а вони будуть давати цим людям розуміння, що їхні близькі загинули недаремно. Ну, я зараз розкажу на прикладі своєї бабусі.

Це не рідна моя бабуся, це рідна сестра мого діда. Кілька братів загинули, захищаючи Україну, в лавах УПА. Інколи, дуже часто, коли вона дивилася, наприклад, телевізор і бачила якісь ганебні прояви. Представники влади, депутатського корпусу, коли вона бачила якусь несправедливість стосовно українців, стосовно ветеранів української повстанської армії, коли вона бачила несправедливість в діях якихось судів, якихось чиновників місцевого масштабу, вона плакала і говорила, невже, невже... Про таку Україну мріяли мої брати, які віддали життя за незалежну Україну, за незалежність України.

От є незалежна Україна, але вона такої не є насправді. Вона не є тією Україною, за яку її брати боролися і гинули. Так от, це яскравий приклад того, якою може бути реакція близьких людей в тому випадку, якщо Україна майбутнього, незалежна Україна майбутнього, не стане країною справедливості.

не стане країною піклування про кожного громадянина, не стане країною відповідальності кожного громадянина, не стане країною щастя людей, які в ній живуть. От мені здається, якщо так буде, що є Україна, яка виборола в страшній війні свою незалежність, яка нарешті звільнилася від цих... багатовічних кайданів більшого і сильнішого сусіда. Україна, яка здобула авторитет і підтримку всього світу, от коли вона стане країною мрій, в хорошому сенсі цього слова, якщо вона стане такою країною, в якій хотілося б жити кожному громадянину планети Земля, тоді можна буде говорити про те, що всі ці віддані... Дуже часто молоді життя, в яких попереду ще було багато всього цікавого, натхненого, щоб вони були немарними, щоб вони віддавалися заради вищої ідеї і заради майбутнього наших дітей.

Погоджуюсь з кожним словом і вірю, що так воно і буде, і що саме такою буде наша країна. І в контексті змін, які відбуватимуться в країні, я хочу поговорити про українізацію, про те, що... зараз стало теж важливою історією. І хтось це почав робити зараз активно, але ви почали це ще всередині нульових. Я зараз кажу про акцію «Не будь байдужим».

І один коментар хочу зачитати від Антона, який написав «Дякую вам, Олександре, за участь в проєкті «Не будь байдужим» всередині нульових. Тоді я ще підлітком, потрапивши в російськомовне середовище, завдяки цьому проєкту не дав себе змінити. Зрозумів, що це з ними щось не так, а я на своїй землі і маю право бути українцем». Ось звідки тоді, всередині нульових, у вас вже з'явилось ось це бажання говорити про українізацію?

Ну, дивіться, в мене процес українізації почався значно раніше. Просто всередині нульових з'явилося більше можливостей. Це той період, коли я був найбільш медійною персоною в своєму житті, найбільш впізнаваною персоною в своєму житті.

Тобто, можна сказати, що я був... на піку своїх публічних можливостей в той період. І не будь-байдужим, це була лише одна із акцій, до яких я був дотичний. Я не був її ініціатором, я не був її засновником. Наскільки я пам'ятаю історію створення цієї акції, то я, скажімо так, наштовхнув людей на ідею, на цю ідею, своїми якимись там власними діями, своїми власними проектами.

Я просто... Групу людей наштовхнув на цю ідею, і вони вже тоді, коли ця ідея в них народилася, запросили мене до неї долучитися. Але безпосередньо свою власну українізацію я почав значно раніше, тому що так, я народився в українській родині, можна сказати про те, що моя родина була україномовною і україноцентричною в багатьох моментах, хоч ми жили в той час в Радянському Союзі. Після восьмого класу середньої школи, ще радянської школи, я поступив в військовий інтернат, який називався спеціальна школа-інтернат з посиленим вивченням російської мови і військово-фізичною підготовкою. Зараз це військовий ліцей імені Героїв Крут, якщо я не помиляюсь, у Львові.

А тоді це був такий інтернат, який і був одним із елементів русифікації українських підлітків. Одним з багатьох. Так, одним із. І от, коли я поступив в цей інтернет, я вже перейшов на російську мову, переважно спілкування.

І потім, коли я там у мене... Виникли підстави подумати про те, щоб повернутися в звичайну школу, і я з часом так зробив. І коли я повернувся в школу, я вже теж повернувся в російську школу, тому що вже за більше як рік навчання в цьому інтернаті звик до російської мови викладання і не хотів звикати знову до української, і знову ж таки не було усвідомлення багатьох речей.

І от фактично, умовно кажучи, На 1989 рік я можна сказати, що вже був російськомовним західноукраїнським хлопцем. І от мені потрібно було кілька років нового усвідомлення себе, повернення до української мови повсякденного спілкування, бо так в родині я переважно спілкувався українською, хоча я часто переходив на російську, навіть спілкування з найріднішими людьми, з батьками. з сестрою, з дідусем, з бабусею.

Так би мовити, повернутися до базових налаштувань. Так, так от, мені потрібно було кілька років на те, щоб повернутися, знову ж таки, до усвідомлення своєї українськості, можливо, навіть не повернутися, а усвідомити себе українцем, в першу чергу, і знову перейти до української мови повсякденного спілкування. А потім це був КВН, який для мене починався, знову ж таки, традиційно російською мовою, а закінчувався вже переважно українською мовою. Десь 95% наших виступів це була українська мова. І російська лишалася тільки там, де це було прив'язано до російської мови.

Потім, коли я почав писати пісні, було чітке усвідомлення, що це має бути українська мова. Хоча, може, вам це буде дивно чути, але на той період, середина-друга половина 90-х років, в Луцьку переважно гуртів співали пісні російською мовою. Чому дивно? Тоді було таке розуміння, що якщо ти співаєш російською, це шанси пробитись кудись на російський ринок.

Але все-таки це Луцьк і це уже незалежна Україна. Тим не менше, був такий факт. Але я для себе бачив, що моя мова виконання пісень має бути українською.

А вас схиляли в російськомовний продукт? Уже коли ви ставили популярнішим? Так, був момент, коли ми...

Вивчали варіант виходу на російський ринок. Нам там говорили про те, що треба буде кілька пісень російською мовою написати, інакше ніхто з нами не захоче там мати справу в Росії. І також з'явився такий момент в функціонуванні українського інформаційного простору, де, ну, може...

Прямим текстом не говорили, але дуже сильно відчувалося, що якби те саме ми робили російською мовою, те саме ми співали російською мовою, то це знаходило б більший відгук з боку відповідальних осіб, які приймають рішення лунати ті чи інші пісні в ефірі чи не лунати. Це реально відчувалося. Також в мене був момент... початку роботи на радіо, і там теж не виникало питання, якою мовою вести.

І бували пропозиції по роботі чи радіоведучим, чи ведучим якихось заходів. Я багато працював свого часу ведучим концертів, фестивалів, різних заходів. І були пропозиції, де замовник хотів, щоб ведучий був російською мовою, і я відмовлявся категорично, і це теж був мій елемент.

Українізації, ну, можливо, це був пасивний елемент, тому що я не дуже сприяв українізації тим, що я відмовлявся вести якісь заходи російською мовою, але, принаймні, я відмовлявся ставати інструментом росифікації. Це теж важливий момент. І, взагалі, якщо говорити про українізацію, вона важлива в усіх аспектах. І в аспектах музичному, культурному, мовному і так далі.

в моменті українізації бізнесу, українських продуктів. Тому що, знаєш, завжди теж було, от те, що приїхало до нас там десь з Росії краще і так далі. А зараз ми починаємо відкривати, що в нас купа крутих підприємців, купа крафтового виробництва. Тому ти справа, що українізація це ж не тільки питання мови. Українізація це питання усвідомлення, розуміння, відкриття для себе чогось нового.

Я впевнений, що дуже багато людей, які живуть в Україні, які вважають себе українцями, які є громадянами України. Дуже багато, що не знають про Україну, мало де бували в Україні, дуже багато, що не знають про історію України, про українських видатних діячів різних часів, різних напрямків діяльності. І так само, на мою думку, елементом українізації має бути...

Популяризація цього всього не лише всередині України, але й назовні. Так останні втора року, трошки менше, з моменту широкомасштабного вторгнення Росії, ці процеси почали відбуватися в світі. І є дуже багато людей та організацій, які сприяють тому, щоб це відбувалося. І дякую, що у нас є люди, які цим займаються, і з боку України, і з боку інших країн. І дуже часто це дуже впливові люди.

знакові, як я писав в одному з віршів минулорічних, нас підтримує світова крутизна. Велика вдячність цим людям, тому що їхня підтримка це теж елемент українізації. Але все ж таки, повертаючись до того, що ми почали цю тему, Воно починається, власне, з таких хлопчиків, які приходять на акцію «Не будь байдужим» і раптом усвідомлюють себе українцями. Таким хлопцем в якийсь момент був я.

Я не можу сказати, в який точно це був момент. Чи тоді, коли я побачив і почув пісні фестивалю «Червона рута-89», який відбувався в Чернівцях, це був перший фестиваль. Можливо, це почалося трошечки раніше, але ще не так усвідомлено. Так от, оцей момент усвідомлення... кожною окремою людиною себе в будь-якому віці.

Це може бути в юному віці і в якомусь дуже літньому, наприклад, в моєму віці. Але з цього усвідомлення має все і починатися. І тоді ми крапелька до крапельки зберемо цю величезну... Я з тобою погоджуюсь, бо я теж не так давно до кінця усвідомив свою українську сутність. Те, що я можу робити, це створювати українськомовний контент.

Вибач, що я втручаюся, але може бути українськомовний контент, але по суті своїй, не дуже українським. Я час від часу відстежую те, що відбувається в Ютубі, і я розумію, що те, що я зараз бачу і чую, це щось таке, яке виглядає як щось українське, яке звучить як щось українське, але... Трошечки засунь глибше туди палець, і ти зрозумієш, що там під зовнішнім шаром, що там вже трошки глибше нічого українського немає. Немає фундаменту, немає основи, на якому це українське могло би триматися.

Тобто люди вхопилися за тренд, можливо, навіть щиро усвідомлюючи те, що це важливо, але вони ще не встигли створити достатньо глибокий базис, стійкий базис того всього. І... Приходить в таку програму, як, наприклад, твоя, там, я чому на «ти» почав, тому що ти теж почав на «ти». А я перейшов на «ти», так?

Так, ти перейшов на «ти». Перепрошую. Ні, нормально, все нормально. Підсвідомо. Я відчув, знаєш, що… Ми в процесі перейшли на «ти», нормально.

Так от, приходить якийсь гість в твою програму, і коли ти починаєш… Він говорить гарною українською мовою, можливо, навіть вишуканою українською мовою, тому що він попрацював над собою, щоб ця мова звучала. Але коли ти слухаєш, що він говорить… ти розумієш, що в цьому немає гл��бини. Це якийсь набір зовнішніх факторів, якийсь набір зовнішніх проявів, але всередині нього все зовсім не так, яким він намагається себе показати.

І от нам дуже важливо, як суспільству, як народу, усвідомлювати ці речі і не вестися тільки на зовнішнє, а шукати якоїсь глибини. Мені здається, що це теж важливий напрямок українізації. Я з тобою дуже погоджуюсь.

А я не дискутую з тобою, я з тобою розділяю. Я дуже сподіваюся, що коли в наш контент запихають пальчик, то і там глибше... В наш контент краще не пальчик, а повністю зануритись.

Ми, власне, його і створюємо. І хочемо подякувати ще одним крутим українським людям, які створюють у Львові... Марта, можна?

...які підтримують український бізнес, який у Львові... створюють крафтові сири. Треба вгадати що там?

А, ти вже сказав. А, ні, я сказав, там сири. Це сімейний ресторан Сироварня. Я не знаю чи ти у Львові вчився, бував, напевно, часто. Не знаю чи ти був в Сироварні.

Якщо не був, за можливості рекомендую відвідати. У них, крім того, що в них є сімейний ресторан з назвою Сироварня, як ти розумієш, у них є крафтове виробництво сирів. Клас. От таких от смачненьких різників.

Виглядають гарно. Я їх куштував, вони дійсно смачні. Цей бокс вони попросили передати тобі.

Мені. Тобі. Щоб ти не тільки очима його з'їв.

Це добре, що в сироварні, бо я сир їм, а якби це була якась ковбасня, то я би сказав, вибачте, я ковбасу не їм. Ми готувалися, бачиш? І вони попросили цей бокс передати тобі, щоб ти оцінив. І якщо ти будеш у Львові, вони тебе теж чекають в гості. І, до речі, якщо ви не у Львові, такий бокс можна замовити.

У них є доставочка, сироварня, шоп, всі посилання ми залишимо в описі під цим відео. Це, повірте мені, це не просто реклама заради реклами. Це ті люди, яких варто підтримувати, це те виробництво, яке варто підтримувати.

Дякуємо їм за підтримку. Смачні українські сири вирощують в руки Олександра Положинського. О, слухай, важкенький.

Так не цей. Відкрий подивись. Знаєш, дуже часто в таких коробках дуже гарно знизу всього накладено і згори так лежить гарний. Ні, вони щедрі.

На вагу добре, дякую. Це приємно. Я люблю взагалі отримувати подарунки, брехати не буду. А ще більше, коли люблю подарунки, прям.

потрапляють в ціль. Тому що Часто буває, що тобі дарують подарунок, сам факт дарування тобі приємний, але потім ти думаєш, що ж з цим подарунком робити. А от сири я люблю. Ну все, бачимо, вигадали?

І, до речі, з промокодом розмова вам при замовленні точно буде знижечка. Тому коштуйте українське, підтримуйте українське, і буде нам всім щастя. А ми повертаємось до нашої з тобою розмови.

Я, знаєш, про що хочу запитати? Ви обрали цей вектор. Ти обрав цей вектор співати українською, це було свідоме рішення.

Але погодься, дуже тривалий час цей вибір не був популярним, скажімо так. Ті, хто співали російською, десь більше їздили, більше заробляли і так далі. Але зараз прийшов час, коли достатньо співку заспівати українською, навіть тому, який співав російською, і всі кажуть, який ти молодець, яка ти умнішка, заспівав українською. Чи немає в цьому контексті такого моменту, що, мовляв, ти це робив все життя, а люди це роблять рік з хвостиком, і фідбек зовсім інший в порівнянні з тим.

Слухай, звісно, жабка часом підтискує. Що тут казати? Я не буду прикидатися, що я дивлюся довкола і думаю, як добре, що всі такі всі популярні, а я такий непопулярний.

Звісно, такого немає. Я часом чую якусь пісню, яка мені, наприклад, не подобається, а я розумію, що вона суперпопулярна, і виконавці цієї пісні суперпопулярні. Я думаю, в мене ж є негірші пісні і написані значно раніше. Чого ж ці пісні не такі популярні? Чи я не такий популярний?

Трошки жабка підтискує. Є таке діло. Але якщо брати, знаєш, на терезах зважити велика кількість пісень, які тобі не подобаються українською мовою, і велика кількість пісень, які тобі не подобаються російською мовою. Слава Богу, що цих пісень вже в ефірі стало практично нечутно, за винятками якихось ексцесів.

Слава Богу, що у нас зараз з'явилося багато пісень українською мовою, дуже різних, цікавіших мені, менш цікавих, які мені хочеться слухати, які мені хочеться ніколи не чути. Слава Богу, що ці пісні є українською мовою. Я сподіваюся, що з часом...

Нам тривалий час не вистачало кількості. Мені хочеться вірити і сподіватися в те, що з часом кількість буде компенсуватися ще й якістю. Зараз дуже багато класних пісень, дуже багато, дуже багато класних виконавців.

Але також мені особисто, як людині, я вважаю, з не найгіршим музичним смаком і з таким дуже не... незвуженим музичним смаком людині, яка слухає багато різної музики різних напрямків, хочеться, щоб українська музика була і більш різноманітною, і в багатьох випадках більш якісною. В першу чергу це стосується, звісно, не так музики, як текстів.

Дуже багато банальних текстів, дуже багато безмістовних текстів, дуже багато штампів. Я просто сам... на початку своєї творчої діяльності по-перше, писав не дуже хороші тексти і дуже багато допускав помилок в текстах. Я і досі це роблю, але я принаймні скеровую зусилля на те, щоб не поспішати із тим, щоб прийняти той варіант тексту, який зараз в мене вже є. Я зараз собі дозволяю зазирнути...

якщо потрібно, словничок, щоб перевірити, чи правильно я вжив це слово, чи правильно тут стоїть наголос. Я продовжую робити помилки, десь все одно воно пролазить, час від часу мені допомагають фахівці, порадують, ти так більше не роби. Але я, принаймні, в тому напрямку постійно працюю. Оце би я радив людям, які пишуть пісні українською мовою, трошки більше уваги приділяти не тільки формі, але й змістом, щоб цей зміст був...

не тільки глибшим, але хоча б і грамотнішим. Дуже часто я щасливий через те, що я розумію, що пісня українською мовою, але знову ж таки ці сучасні тенденції виконання пісень...... Дуже непогано виходить в такому стилі. Я інколи дуже радий, що я не розумію через...

специфіку, вимови, про що співає цей виконавець чи ця виконавиця. Тому що коли я беруся читати цей текст, то думаю, ооо, Боже, навіщо я це прочитав? Скажи, для тебе люди, які співали і створювали російськомовний продукт, українці, які створювали російськомовний продукт і вмить ось там після 24-го почали продукувати активно українськомовний продукт, це ті люди, які перевзулись чи усвідомили? Чи це кожен випадок має бути? і розглядатися індивідуально.

Я взагалі не люблю узагальнення. Я часом їх припускаю, чи інше, я їх часом роблю. Я часом допускаю якісь узагальнення, потім сам себе намагаюся смикнути. Е-е-е, так не можна, не узагальнюй. От.

В даному випадку я теж би не хотів узагальнювати. Мені хочеться вірити, що більшість цих людей дійсно усвідомили. Вони реально пережили, я впевнений в цьому, шок від того, що сталося.

Вони жили там в якомусь, ну я так думаю, я собі це зараз знову ж таки, це знову ж повертаємось до думок в голос, так? Вони, можливо, жили в якомусь уявному світі, там, в своїй рожевій бульбашці, для них не існувало війни. яка почалася в 2014 році. Для них не існувало Росії з її імперською історією, і минулою, і сучасною, і з імперським поглядом в майбутнє. Для них не існувало дуже багато речей, які лежали, здавалося, на поверхні, але вони їх свідомо уникали.

Уникали або не хочу бачити, або уникали не хочу чути, або так я це бачу і чую, але я не хочу про це думати. Це не моє. Я поза політикою, наприклад.

Або я поза цим. Я вище цього. Я з боку. От ці люди жили.

Я так собі знову-таки фантазую. Жили в такому дещо уявному світі. Він був багато в чому реальним, але багато реальних речей вони просто не хотіли помічати чи сприймати.

І от якийсь момент, оця реальність, якої вони намагалися уникнути, вдарила. Вдарила боляче. Вдарила раптово.

Вдарила несподівано. Вони побачили руйнування, вони відчули оце тримтіння простору від вибухів, вони побачили смерть, вони побачили розруху, вони побачили знущання, квалтування, масові вбивства. І я припускаю, що це спричинило шок, який зміг перемикнути їхню свідомість і усвідомлення себе. Це сталося, на жаль, далеко не з усіма людьми, на жаль. І з багатьма людьми, на жаль, знову ж таки, сталося якесь перемикання в інший бік.

Вони ще більше заглибилися в цей іллюзорний світ і ще більше переконують себе в тому, що всього не існує, це все не так. Але з багатьма людьми, я впевнений, що ця трансформація відбулася щиро. Вона, повторююся про те, що я вже говорив раніше, не завжди. глибока і має в собі якісь стержень, якісь коріння. Але це все можна ще в собі напрацювати, якщо докласти до того певних зусиль.

Зараз і можливостей для цього більше. Бо я пам'ятаю, в той момент, коли я захотів більше читати українською мовою, я просто не міг знайти книжок, цікавих книжок української мови, які я хотів би читати. Я не міг знайти достатньо пісень української мови, які я хотів би слухати.

Я не міг знайти достатньо інформації про історію України, про культуру України і так далі. Я все це часто збирав по якихось там зернятках, одне до одного, часто завдяки якомусь щасливому випадку. А зараз можливості значно більші, зараз світ значно відкритіший, зараз більше інформації, зараз більше можливостей контактувати з людьми, які можуть з тобою чимось поділитися, якимись знаннями, вміннями, з керуванням, а що варто почитати, а що варто послухати, ну і знову ж таки.

Книжок більше української мови, значно більше. Дуже багато книжок, класних книжок української мови. Багато видавництв, які видають класні книжки української мови. І українські, і закордонні в українських перекладах.

Є багато української музики, про це вже ми поговорили. До речі, про книжки. Можна я тебе процитую?

Так. Вчасно і уважно прочитана книга може вплинути на формування людської особистості. І якщо цю книгу ти обрав для себе сам, то це і є самовиховання. Я не пам'ятаю. Я дуже часто кажу щось розумне, що потім мені люди нагадують, що я це непогано сказав.

Дуже класна фраза, насправді. І в цьому контексті я, власне, хотів тебе запитати, що ти останній читав? Слухай, я зараз читаю, прям, ну, дуже важко мені дається книжка, якась там по саморозвитку. Я не буду. називати її назву, бо я її просто назву тут не пам'ятаю.

А перед тим я прочитав книжку видавництва «Наш формат». Я теж не пам'ятаю, як вона називається. Про МОСАД, коротше кажучи. Цікаво було почитати про МОСАДівські операції, про те, як ця служба формувалася, як вона готувала, робила операції. Там дуже багато повчального є в цьому всьому.

Про те, як, наприклад, МОСАД брав участь в тому, щоб рятувати життя цивільних людей, які потрапляли в скрутне становище за межами Ізраїлю, в інших країнах. Там якісь цілі... операцій евакуації великої кількості євреїв, коли їм загрожувала якась небезпека з боку, скажімо так, недружніх країн чи деяких представників цих країн.

Дуже багато цікавого, дуже багато повчального, але дуже багато і такого, що важко однозначно оцінювати. Тобто є деякі операції, які важко оцінити якось однозначно, тому що З одного боку, вони дуже класно організовані, вони класно проведені, вони дуже часто демонструють силу і відданість своїй державі, своїй справі, своєму народу. Але разом з тим вони дуже часто схожі на просто злочини.

І ти думаєш, де знайти оцей баланс? Чи злочин... За злочин це правильно?

Чи там злочин за велику кількість злочинів це правильно? Ну, не впевнений. Тут треба, як би, це дискусійне питання.

Тут треба обговорювати. В українській історії теж є багато таких прикладів, коли важко судити однозначно. Тим більше в контексті...

сучасного світу. Дуже часто ми оцінюємо щось, що відбулося в минулому, чи навіть в дуже далекому минулому, з точки зору сучасного світу, сучасних поглядів, сучасних принципів, сучасних цінностей. А тоді все ж могло бути, не могло, а дійсно багато що було зовсім інакше. І от ми намагаємося оцей шаблон...

перенести на цей і воно не налазить і тут починається дискусії маніпуляції спекуляції суперечки зародження конфліктів на основі того що відбулося дуже-дуже-дуже давно за конкретних обставин от мені до речі знову ж таки повертаючись до питання українізації і до питання майбутнього України як самодостатньої держави щасливих людей, то мені здається, що це питання розібратися з усіма складними моментами своєї історії, це теж дуже важливе питання. Тільки тут важливо знайти оцей баланс між самопокаянням, самобічуванням. Як це там?

Самобічуванням. Я розумію, про що ти хочеш сказати. Оцей російський наратив, він так глибоко вліз у свідомість, що його звідти... Самокатування, хай буде так.

Треба знайти оцей баланс між дійсною провиною і тією відповідальністю, яку ми маємо за це нести. І наскільки ця провина була тільки нашою провиною, і наскільки це покарання має бути тільки нашим покаранням. Ці всі речі треба навчитися досліджувати правильно, вивчати, обговорювати і робити правильні висновки. Погоджуюсь, це все дуже філософські питання, дуже філософські теми.

Вони не тільки філософські. І практичні в тому числі. Там значно ширший спектр. Там є і філософські спекти, але є і юридичні. і правові, етичні, багато всього різного, і культурні.

Тобто однією філософією, мені здається, що етичні це якраз і є частина філософії. Слухайте, я не завжди гарно висловлюю свої думки. Мені здається, що думаю я все-таки краще, ніж кажу.

Тобі так здається. Я до чого? Тут просто серед наших підписників було одне дуже філософське питання, якраз його в цьому контексті хочу поставити. Пролунало запитання ось таке.

Що сильніше, на твою думку, людина чи обставини? Я думав, зараз буде питання. Кит чи слон?

І все простіше. Людина чи обставини? Людина чи обставини.

Знову ж таки, немає однозначної відповіді. Десь може людина виявитися сильнішою за обставини, десь обставини виявляються сильнішими за людину. Але, ну... Хочеться, звісно, полестити людям, але мені здається, що в більшості випадків все-таки обставини перемагають. Тому що дуже часто до обставин долучаються самі люди, просто з іншого боку.

Не можна сказати, що обставини це щось таке, що виникло саме по собі. Воно завжди десь, ну в більшості випадків, знову ж таки, не завжди, знову ж сказав узагальнення, зробив узагальнення. В більшості випадків мені все-таки здається, що будь-які обставини це наслідок якихось людських дій. Чи тієї людини, яка потрапляє в обставини, чи тієї людини, яка спричиняє ці обставини.

Тоді скажи мені. Ми про музику говорили, але знову трішки перестрибнули. Тим не менше, я поверну нас в тему музики. Тартак і його історія, вона вже завершилась?

Чи думки про те, щоб Тартак десь знову з'явився в музичному просторі, вони існують? Дивися, в мене думок про те, щоб відродити Тартак в будь-якому із його варіантів, чи в тому варіанті, в якому він існував в перші роки, чи в останні роки. Для мене таке питання поки що жодного разу не виникало. Час від часу до мене звертаються люди з пропозицією зробити якийсь там концерт творчості Тартака, зібрати якийсь із складів Тартака, зібрати склад із різних музикантів різних періодів Тартака, підготувати якусь там спеціальну програму чи ще щось зробити.

Я поки що... Все це не розглядає. Зараз, коли я граю концерти, в мене там багато Тартака, трошки Був'є, трошки Лів'є, трошки Олександра Положинського.

Тартака зараз я граю більше, просто через те, що пару років я не грав багато пісень Тартака, який грав Тартак без мене. І в нас була домовленість, що я не співатиму ті пісні, які співають хлопці. Я трошки скучив за цими піснями і зараз я надолужую, так би мовити, беручи трошки більше пісень Тартака в свої концерти.

Але до цього в мене було в рівних пропорціях. В мене був, наприклад, концерт на 21 пісню, в мене було 7 пісень Тартака, 7 пісень Був'є, 7 пісень Олів'є. Зараз вже трошки стало складніше, тому що ще 7 пісень Олександра Положинського, і це вже не 21, а 28 пісень. Але 28 травня, на мій день народження, в мене був концерт, і там, мені здається, десь половина пісень це були тартаківські пісні. Так я роблю.

Ми зараз стали більше спілкуватися з Мухою, це перший гітарист Тартака. І поки що в нашому спілкуванні питання, а давай відновимо Тартак, чи а давай щось разом спробуємо пограти знову, не виникало жодного разу. Я не бачив в цьому потреби, і не бачив в цьому потреби Андрій. Це, знову ж таки, останній концерт, про який я вже говорив.

Андрій прийшов і заграв з нами 8 пісень, в яких він є співавтором. Ми трошки відвели душу. Сказати, що це був Тартак, я не можу.

Сказати, що це був не Тартак, я теж не можу. Тому що на сцені було присутнє двоє людей, і двоє із авторів цих пісень, і двоє людей із складу тогочасного Тартака. В якийсь момент, коли в Тартаку було все троє людей, то це можна сказати, що... на сцені було присутнє 66,66% того тартака.

Насправді, мені би хотілося не жити минулим. Мені зараз дуже комфортне це поєднання всіх моїх проєктів в одному проєкті Олександр Положинський, коли я можу грати залежно від... Мого бажання від обставин, від настрою, від побажань публіки і так далі.

Я можу грати пісні з усіх своїх проєктів, які існували колись чи існують зараз. Мені так комфортно. Як буде в майбутньому, я не можу сказати. Але знову ж таки, зроблю таке зізнання.

Був період, коли я активно думав над тим, щоб написати книжку присвяченої історії Тартака. Типу спогади. І я зрозумів, що навіть якщо книга буде називатися «Історія Тартака» чи якось так, там все одно все вийде далеко за рамки тільки одного Тартака.

Це буде шматок моєї особистої історії. Тому мені здається, що поки продовжується моя особиста історія і особиста історія кожного із колишніх учасників Тартака, доти і історія Тартака продовжується. Ти бачиш себе в цьому новому українському музичному просторі?

Тобі хочеться бути його частиною? Ну, я є його частиною. Я пишу пісні.

Я пишу не найгірші пісні, точно. Я точно знаю, що є якась кількість людей в Україні і за її межами, які люблять ці пісні, для яких ці пісні важливі, для яких ці пісні є частиною їхнього життя. Тому, незалежно від того, бачу я себе чи не бачу, навіть в умовах, коли значною мірою український музичний простір ігнорує мене, як чи його частину, і як людину, яка є одним із творцем цього українського музичного простору, навіть в умовах такого ігнорування я все одно нікуди не дінуся. Мої пісні є. Я, до речі, так і не спромігся порахувати, але я точно знаю, що вже більше, ніж дві сотні пісень, в яких я є або автором, або співавтором.

Тобто це вже нормальний доробок, я вважаю. Якщо людина з таким доробком продовжує творити, то це значить, що ця людина ще лишається частиною цього простору. Супер.

Тоді дивись, я завершу запитання від підписника з ніком «Що там таке? ». Він пише наступне.

Особисто для мене досі залишається топовим альбом Тартака «І гуляй вгород». Це було неймовірно круто поєднано, і актуальні тексти пісень навіть зараз. Старші вічно живуть оманами, а молодші ростуть яничарами. І ось з цього виникає питання. Чи є впевненість в тому, що ми зможемо виховати покоління альфа не яничарами?

Тому що бачити те, наскільки ми зумерів, трохи починає закрадатися зневіра у серці. Слухай, ну, ми не можемо бути ні в чому впевненими. Ні в тому, що нам вдасться, ні в тому, що нам не вдасться.

Ми можемо бути впевненими в тому, що ми робимо безпосередньо. От я вважаю, що я зі свого боку роблю достатньо багато для того, щоб наступні покоління лишалися поколіннями українців, щоб вони цікавилися долею України, майбутнім України і всім, що з цим пов'язано. Хтось, можливо, робить менше за мене, хтось точно робить значно більше за мене. Навіщо це перейматися?

Вдасться нам, не вдасться? Якщо ми зможемо створити таку державу, про яку ми вже сьогодні кілька разів приємно фантазували, державу успішну, самодостатню, авторитетну і українську в усіх сенсах цього слова, то можна бути впевненим, що в цій державі будуть народжуватися і виростати діти, які відповідатимуть змісту цієї держави. Якщо нам це не вдасться, то скільки би штучних зусиль ми не докладали, воно нічого не змінить.

Але разом з тим ми продовжуємо сіяти. Поки ми сіємо, завжди є шанс, що це зерно проросте. Значною мірою те, що зараз ми маємо, і те, що воно збереглося, те, що воно в якихось моментах розвивається більше, в якихось моментах тримається на належному рівні, Це зусилля колишніх поколінь.

І дуже часто ці покоління існували, і ці зусилля докладалися в умовах значно менш сприятливих для того, щоб українська мова, історія, культура, самобутність, українське майбутнє, щоб воно зберігалося хоч якось, щоб воно існувало, щоб воно розвивалося. Мені здається, що у нас зараз такий період, коли такі перспективи виглядають доволі оптимістично. Знову ж таки, стверджувати, що однозначно все буде так, як нам хочеться, неможливо.

Ми ніколи не знаємо, яким буде майбутнє. Так що, повторюся, важливо, що ми робимо. А яким буде майбутнє, час покаже.

Всі ми мріємо про перемогу. Це загальна спільна мрія всіх українців. Давайте не тільки мріяти, давайте докладатися.

Обов'язково. Мріємо і докладаємо. Має це звучати так. Не ми мріємо про перемогу, всі ми докладаємо максимум зусиль для досягнення перемоги. Давайте тоді мріємо про вільну і незалежну Україну, яка настане вже повноцінно з нашою перемогою.

Ми мріємо і докладаємо зусиль. Тоді я просто вів до того, про що ти, як Олександр Полужинський, мрієш особисто? Якщо ось це відставити трішки як загальні наші мрії і загальні наші сподівання.

Особисто, я? Особисто ти. Я мрію про той час, коли я зможу уже...

Нарешті почати відкладати гроші на новий автомобіль. Я мрію про той час, коли я зможу нарешті знову їхати туди, куди я хочу, тоді, коли я хочу, таким транспортом, яким я хочу, як це було колись в моєму житті. Я мрію про те, що я... Коли-небудь зможу приїхати в якусь країну, в якій ніколи не знали про Україну. Наприклад, в 2010 році я місяць провів в Аргентині.

І як з'ясувалося, там дуже мало хто знає, про що таке Україна. І ти пробуєш згадати якісь там символи України, які, на твою думку, мали би бути впізнаваними в усьому світі. І виявляється, що ні, що це ми думаємо, що це впізнавані символи України в усьому світі.

Насправді так не є. Так от я мрію про той час, що колись в яку б країну я не приїхав, де я ніколи не бував, яка знаходиться на зовсім іншому кінці планети. Можливо, я навіть і не знаю точно, як ця країна називається, щоб я приїхав і казав, що я з України, я українець.

показував свій паспорт України, і всі одразу змінювали своє ставлення до мене на краще. От я ще про це мрію. Мрії круті?

Останнє особливе? І тут я тебе з цією мрією підтримую. Слухай, ну чесно, воно звучить, звісно, там, ну, стрьомно, типу, чувак мріє назбирати на машину.

Ну я просто сьогодні до вас їхав на крутій машині. Я розумів, що я люблю свою стару машину. І, типу, вона класна багато в чому. Але вона вже старенька.

І от я сижу зараз в новій машині. І це реально класне відчуття сидіти в новій машині. І ще краще відчуття сидіти в своїй новій машині.

І от знову ж таки, я чому ж не можу назбирати на нову машину? Тому що я постійно ті гроші, які міг би складати на свою машину, віддаю на щось інше. Зараз ясно, куди ми всі гроші віддаємо.

До того теж ясно, що ми кудись ці гроші віддаємо. Але до 2014 року я постійно мав якісь напрямки, куди я віддавав свої гроші, бо треба. Там на пам'ятник, там на якусь акцію, там ще на щось, там на допомогу якимось людям, які потребують допомоги.

Постійно знаходилось, на що мені віддавати гроші, які я міг складати собі на машину. Тому нічого поганого чи ганебного в цьому прагненні немає. Тут немає нічого, абсолютно.

Слухай, Росія в нас точно здатність мріяти не забере. Коротше кажу, давай узагальнимо. Той момент, в який Положинський знаходить можливість відкладати собі на машину, означає, що в Україні все помітно змінюється на краще.

Все, Олександр, як тільки я дізнаюсь, що ти відкладаєш, я буду розуміти, що все, все у нас в країні. Добре. Ми теж хочемо долучатись, не тільки говорити, не тільки мріяти про перемогу, хочемо долучатись в кожній розмові.

Ми щось розіграємо серед наших підписників. В мене виявилося, що немає в мене якогось мерчу. Просто я зараз артист доволі умовний. І от буквально, не знаю, скільки там, три чи п'ять днів тому я звільнився.

від залишків, останніх залишків свого мерчу. Ну, в мене є ще там велика кількість компакт-дисків, але компакт-диски зараз точно нікому не потрібні. Хіба у когось теж така стара машина, куди вони зараз залазять?

Так, так, так. Тому той факт, що в мене не виявилося мерчу, мене тішить, тому що я впевнений, що якщо порівняти оцю коробочку з сиру і мій мерч, то ця коробочка виграє. Ну, слухай, тут крута коробка, тут прям коробище від сироварні. Ось я покажу на камеру, не знаю. Чи видно?

Ось цю коробочку, таку саму, як в Олександра, ми розіграємо. Серед вас, друзі, буде створена банка. 50 гривень. А що там написано? Там написано дружині Сергія.

Сергій, це я. Але дружина Сергія обійдеться. Вибач мене, кохана. Цю коробку отримаєш не ти, я тобі... Я спалив контору, ну ти сам повернув тим боком.

Слухай, я сам не знав, що тут так написано насправді. Не переживай, кохана. Слухай, давай тоді ми... Що? Ні-ні-ні.

Там теж на моїй нічого не написано. Ні-ні-ні, та все нормально. Слухай, тут же з цього боку теж не написано.

Добре. Друзі, ось цю коробку від сироварні з купою смачних сирів отримає хтось з вас. Ми відкриваємо, як завжди, банку.

50 гривень вхідний квиток, 100 гривень це 2 квитки. 1000 гривень це одразу 20 квитків. Все дуже просто. Більше квиточків більше шансів. Повірте, в цьому боксі сирів значно більше.

Ви його можете отримати за 50 гривень. Неважливо кидати великі суми, хоча ми дуже... ми дуже радіємо, коли ви кидаєте великі суми, але багато разів по 50 це вже супер круто.

Можна я від себе ремарочку? Кажи. Важливо кидати великі суми, але немає нічого соромного в тому, соромного, як на голос правильний?

Немає нічого… Соромного? Соромного. Соромного, хай буде соромного.

В тому, щоб кидати невелику суму… Не соромно кидати маленькі суми. Добре, не соромно кидати маленькі суми. Також це ніяк вас не принижує.

Найбільше цінується не та кількість, яку ти віддав, а та частина, яку ти віддав. Оце важливо. Так, тому 50 гривень це наш вхідний квиток. На жаль, менше не можна, а більше будь ласка. Більше квиточки більше шансів.

І рандомно через тиждень після виходу цього відео ми оберемо переможця. Йому відправимо шикарний набір сарів від сироварні. Розкішний.

Розкішний, неймовірний, фантасмагоричний. Просто божественні сири. І ми їх відправимо комусь з вас. А всі кошти, які будуть зібрані, ми передамо туди, куди вони будуть найбільше потрібні. Олександра, він нам підкаже, куди є нагальні потреби, хоча потреб, як ви розумієте, вистачає.

Тож будьте активними, підтримуйте Збройні сили України, а ми вам цей подарунок відправимо. Олександр, я тебе попрошу, бо, як ти зауважив, ми вже під кінець перейшли на ти, на ту камеру, за якою сидить наш Костя, звернутися до всіх, хто буде дивитися цей відео, кілька слів від тебе, як завершення нашої сьогоднішньої бесіди. Я вже наговорив на камеру кілька разів.

Я не знаю, що ще казати. Мені здається, важливі речі я вже сказав. Давай спробую повторитися, але не в тому ключі, в якому я вже говорив сьогодні, а в тому ключі, в якому я вже говорив на інших інтерв'ю. Тому що це важливо. Дивіться, якою я для себе бачу шкалу своєї участі в захисті України від агресії Росії.

Мінімальний базовий рівень це власний перехід на українську мову, зацікавленість мовою, культурою і донати. Це базовий рівень. Ну, ще можна так, можна якісь зовнішні прояви, типу футболка з якоїсь української символіки, вишивана сорочка, українські прапори десь там на видному місці.

Ну, такі зовнішні прояви українськості. Це базовий рівень. Наступний рівень це вже більш дієвий рівень.

Це вже долученість до якихось процесів, це участь в якихось волонтерських акціях, в якихось експедиціях. Не тільки задонатити волонтерам на якусь допомогу, але допомогти щось там розвантажити, завантажити, перегнати автомобіль, з'їздити, розчистити якусь знищену вибухами чи іншими проявами війни територію, допомогти якимось людям, які потерпають від чогось. Це вже наступний рівень, більш дієвий.

Але найвищий рівень це вже долученість до оборони України в лавах Збройних сил України. І він починається з того, що ти починаєш індивідуально готуватися до цього, проходиш якісь там мінімальні вишколи, ходиш регулярно в військовий комісаріат, чи як він там зараз правильно називається. Нагадуєш про себе, інформуєш про себе. А от нещодавно я здобув ось таку професію, а от я записався на курси снайперів, базові курси, і я отримав підготовку, і вона дає мені підстави підозрювати, що з мене вийде непоганий снайпер, або я сходив на курси керування БПЛА, і я розумію, що це моє, тому якщо вам потрібен буде фахівець з цього, я готовий вчитися, мобілізуйте мене. І вже найвищий рівень це мобілізація, участь в Збройних силах України, приналежність до цієї елітної частини нашого суспільства і нашого народу і гордість за те, що ти носиш.

Форму шеврони Збройних сил України це вершина, це найвищий рівень. Слава Україні! Героям слава!

Ти знаєш, зараз як то кажуть Видав базу, після якої ні додати, ні відняти Дійсно, все сьогодні було сказано Я дякую тобі за цю розмову Але я тобі скажу так Ти будеш першим гостем, якого я після цієї шикарної промови Не буду змушувати і напружувати Просити людей підписатися Бо то фішка мого каналу, що не я прошу в кінці підписатись на наш канал А просить гість Але ти таку базу базовану видав Ах, дочі, дочі Дорогі друзі, в мене теж є канал, він там не дуже популярний і я ніколи не прошу на нього підписатися, але якщо вам захочеться підписатися на канал Олександра Положицького, зробіть це. Це було дуже безцеремонно. Ні, абсолютно нормально.

Ну, насправді, мене мучить трошки, що я цим не вмію займатися і в мене там дуже небагато підписників, а там класні пісні. Ми посилання на канал Олександра залишаємо в описі під цим відео. Клас, от ти друг. Ну, бачиш, і на наш канал підпишіться, і на його підпишіться, і буде вам щастя.

Ну, а на цьому все. Дякую. Навзаєм.