20-те століття принесло людству дві найкривавіші війни в історії. І після завершення обох здавалося, що уникати кровопролиття в майбутньому можливо. Реальність виявилася дещо складнішою. У цьому випуску ООС ми поговоримо про систему колективної безпеки, її досягнення та провали. Ви дізнаєтеся, чому США не увійшли до Ліги націй, як право ВЕТО у Радбезі ООН паралізовує світову дипломатію, та чому колективна не значить ефективна.
А зараз ми хочемо згадати тих, хто підтримує нас на Патреоні особливо активно. Це Гліб Бахтін, Тарас Вечерук, Микита Гордя, Петро Риндич, Антон Дрепин, Андрій Яндрушчак, Андрій Антоненко та Андрій Коляда. Щиро дякуємо за те, що допомагаєте нам стати краще.
Спроба перша. У 1919-му, коли людство приходило до тями після Великої війни, президент США Вудро Вільсон сказав «Я можу з абсолютною впевненістю передбачити, що за життя наступного покоління буде нова світова війна, якщо нації світу не знайдуть методів, за допомогою яких можна їй запобігти». Що ж, розумний був дід.
Того ж року з'явилося дитя Вільсона під назвою Ліга націй. Перша міжнародна організація, що мала зберігати мир та безпеку. До Ліги націй приєдналися 44 країни.
Потім їх стане 52. Як не дивно, самих Сполучених Штатів серед них не було. Ініціатива Вільсона не знайшла підтримки серед американців. Їм здавалося, що це загроза для суверенітету країни.
Як Ліга націй... збиралася запобігати новим збройним конфліктам. За статутом вона мала вирішувати суперечки між державами, щоб не дійшло до війни.
Якщо ж до війни таки доходило, країни-члени мусили негайно розірвати всі торговельні та фінансові відносини з агресором та заборонити всі контакти між своїми громадянами та громадянами країни-агресора. Чітких умов військового втручання у конфлікт статут організації не містив. Він лише передбачав можливість зацікавленим у припиненні війни державам використовувати свої власні військові сили.
Власних військових формувань Ліга Нації не мала. Більша частина питань, що розглядалися у Лізі Нації, вирішувалися на загальних зборах, асамблеях, що проводилися щорічно. Кожна з держав мала при голосуванні один голос, а прийняття резолюції за статутом потребувало одностайності. Як вважаєте? Буде така схема працювати ефективно?
Отож, у Ліги націй було чимало успіхів. Швеція та Фінляндія домовилися про статут Аландських островів. Німеччина та Польща про Верхню Сілезію. Лізі вдалося зупинити збройні конфлікти між Грецією та Болгарією, Колумбією та Перу, Албанією та Йогославією і відновити їхні раніше затверджені кордони. Але практично одразу пішли і провали.
Чехословаччина захопила польський регіон Заолжя, сама Польща, литовський Вільнюс, а Франція разом з Бельгією окупували німецький Рур. І це лише перші чотири роки існування організації. У 1930-х все стало гірше. Ліга націй нічого не змогла вдіяти, коли Італія вторглася в Ефіопію, а СРСР у Фінляндію.
Чому Ліга виявилася такою слабкою? Насамперед тому, що ідея колективної безпеки протирічила вже існуючим тривалим відносинам між окремими державами. Великі країни не поспішали з санкціями проти агресора, якщо в цей момент з ним було вигідніше дружити. До того ж, модель роботи Ліги була розрахована на демократичний устрій, а демократія в ті роки зазнала поразки в багатьох державах. Звісно ж, найсерйознішим викликом для Ліги нації...
стали апетити Адольфа Гітлера, що швидко зростали. І врешті-решт Велика Британія та Франція, найвпливовіші члени ліги, відмовилися від концепції колективної безпеки на користь умиротворення агресора. Чим це завершилося, ми знаємо.
Спроба друга. ООН. Лігу націй формально було розпущено у 1946-му. Та ще раніше, у 1945-му, з'явилася структура, яка мала її замінити.
Організація об'єднаних націй. Ініціатори створення ООН намагалися вчитися на помилках Ліги націй і сподівалися, що тепер справа піде краще. З часів заснування і до сьогодні кількість держав-членів ООН збільшилася з 51 до 193. П'ять впливових країн це постійні члени Ради безпеки ООН. До них додають 10 тимчасових членів, що обираються на дворічний термін. Саме Радбез ООН є органом, який насамперед відповідає за мир на планеті.
Принаймні, в теорії. Резолюції Ради безпеки обов'язкові до виконання Тоді як рішення інших органів ООН, а їх чимало, мають характер рекомендацій. Припустимо, десь на планеті почалася війна. Що може зробити Радбез ООН, окрім як висловити стурбованість?
Тут є два варіанти. Економічні санкції проти агресора або відправка у район конфлікту миротворчої місії. Власного постійного міжнародного контингенту, поліцейського або військового, Організація Об'єднаних Націй не має.
Війська, які служать у складі миротворчих сил ООН, добровільно надаються самими державами-членами. Військовослужбовці при цьому мають легке озброєння, яке можуть застосовувати виключно з метою самооборони. Миротворців легко впізнати за емблемою ООН та блакитними беретами або касками. Уряди, що надають війська, зберігають повний контроль над своїми військовими контингентами, що несуть службу під прапором ООН. Миротворчими операціями керує безпосередньо генеральний секретар ООН.
Станом на 2019 рік ООН провела 72 миротворчих операції, переважно у Африці та на Близькому Сході. А тепер ми підійшли до основної проблеми сучасної системи колективної безпеки, що закладена в ключовому механізмі роботи Радбезу ООН. Для прийняття рішення Радою безпеки необхідно мінімум 9 голосів.
При цьому всі 5 постійних членів мають проголосувати одностайно. Інакше кажучи, кожна країна з п'ятірки має право ВЕТО заборони на прийняття рішення. Цим правом можна користуватися скільки завгодно. Годі й казати, що постійні члени Радбезу часто мають діаметрально протилежні погляди з питань війни і миру.
І в такому випадку хтось буде блокувати прийняття того чи іншого рішення, фактично зводячи на нівець миротворчий процес. На сьогодні право ВЕТО було використано 261 раз. До рекордсменів блокування належать США та СРСР разом зі своїм наступником РФ.
Ідея права ВЕТО полягала у дотриманні інтересів країн-засновників ООН, щоб ніхто з них не лишився ображеним. На практиці цей інструмент призвів до катастрофічного зниження ефективності системи колективної безпеки. Особливо в останні десятиліття. До прикладу візьмемо Балкани, а саме Косово. Населення регіону, переважно албанці, наприкінці 1990-х прагнуло виходу зі складу Югославії.
У березні 1998 року югославський президент Слободан Мілошевич розпочав у Косові військово-поліцейську операцію, жертвами якої стали близько тисячі місцевих жителів. Операція мала всі ознаки етнічних чисток. Жорстокість югославських сил призвела до того, що понад 230 тисяч косовських албанців вимушено залишили країну.
ООН організувала тимчасові табори для біженців на території Македонії, та вимагала від Мілошевича негайно вивезти війська. Белград вимогу проігнорував. Відтак Рада безпеки зібралась для прийняття рішення про введення до Косова миротворчого контингенту. Дві резолюції, прийняті Радою безпеки по Косово, не спрацювали.
Безпекові інструменти ООН були вичерпані. І тоді у ситуацію втрутилися сили Північно-Атлантичного альянсу. 30 січня 1999 року.
Представники НАТО попередили офіційний Белград про використання сили в разі чергової відмови Мілошевича вивезти військових із Косова. 24 березня в обхід офіційних процедур ООН почалася військова повітряна операція НАТО в Єгославії «Союзна сила». Силами Альянсу було скинуто 23 тисячі бомб та ракет. Повітряні удари наносились на військових військах. по військових цілях та об'єктах інфраструктури, хоча зовсім уникнути жертв серед мирного населення очікувано не вдалося.
3 червня Слободан Мілошевич погодився на всі вимоги НАТО. Згодом до Косова увійшли миротворці ООН. Протягом 10 років край фактично був міжнародним протекторатом, а у 2008 році проголосив незалежність.
Спостерігачі ООН досі залишаються на його території. щоб запобігати конфліктам між сербським та албанським населенням. Після окупації Криму та початку російсько-української війни у 2014 році звернення України до Ради безпеки ООН також очікувано не принесли користі.
Вимоги з припинення вогню, відведення військових формувань та залучення міжнародного миротворчого контингенту кожного разу блокувалися Росією. Дії держави-агресора були двічі засуджені рішенням Генеральної асамблеї ООН з вимогою негайного виведення російського військового контингенту. Однак, як ми вже казали, ці резолюції, на відміну від рішень Ради безпеки, не мають обов'язкового характеру.
Так само двічі були заблоковані резолюції Радбезу про створення міжнародного трибуналу за справою про катастрофу малайзійського авіарейсу MH17. А тепер новий розіграш. Виходять одразу два нових випуски журналу «Локальна історія».
Перші після 24 лютого. Тема першого «Ворог». Другого «Війна».
Ми розігуємо комплекти з обох номерів. Умови за посиланням в описі. Зрозуміло, цю систему колективної безпеки часто критикують. Раду безпеки називають ексклюзивним клубом ядерних держав, що існує для захисту лише своїх власних інтересів.
Звинувачують у расизмі через представництво головним чином білих розвинутих країн. Наголошують на численних невдачах у регулюванні збройних конфліктів. Навіть Муамар Каддафі у своїй промові критикував право Веторадбезу та війни, в яких брали участь його постійні члени. Лунають і конкретні пропозиції щодо реформування системи конкурентності. колективної безпеки.
Сам статут ООН сьогодні не відображає актуальну картину світу. За ним, наприклад, постійним членом Радбезу досі є СРСР, і жодного слова про РФ немає. Проте зазвичай пропозиції змін зводяться до простого розширення кількості постійних членів Ради безпеки і намагання інших держав також потрапити до ексклюзивного клубу. У 2004 році почався процес підготовки розширення кількості постійних членів до десяти і включення Бразилії, Німеччини, Індії, Японії та однієї з африканських країн. Процес досі не завершений.
Ситуацію з Радою безпеки могло б виправити традиційне прийняття рішень більшістю голосів, але ідея відмови від права ВЕТО є непопулярною серед держав, які вже його мають. Попри велику кількість успішних миротворчих заходів ООН та вдалу роботу Комітету з питань розброєння і міжнародної безпеки, кризові явища в організації мають хронічний характер. Помилки в роботі і її базових механізмів не дозволяють покладатися на організацію у справі підтримання миру, що лишається робити країнам, які хочуть почуватися в безпеці. Шукати захисту у військово-політичних союзах.
Анатолій Зленко двічі очолював Міністерство закордонних справ України, зокрема в перші роки Незалежності, та представляв нашу державу в ООН. У 2021 році, невдовзі після смерті Зленка, було перевидано книгу його спогадів «Дипломатія і політика». Зараз багато говорять про помилки, яких українська влада припустилася в питаннях зовнішньої політики та безпеки у 1990-х.
Можливо, ця книга допоможе читачеві відповісти на питання, чому так сталося, і чи можна було вчинити по-іншому. До речі, видавництво доповнило працю двома важливими документами доби Будапештським меморандумом та договором з Росією 1997 року, які, ми це вже знаємо, не спрацювали так само, як не спрацьовує система колективної безпеки. А чи знаєте ви варті уваги книги про дипломацію та колективну безпеку? Діліться порадами в коментарях.