Постані наприкінці 16 століття продемонстрували, що козацтво ставало затісно навіть у широких степах Запоріжжя. Вони спрямували свій непокірний норов та енергію як у середини Речі Посполитої, де почали боротьбу за власні привілеї, так і назовні. У 1615 році козаки на своїх продовгуватих човнах-чайках несподівно увійшли в гавані Стамбула.
Прямо перед носом султанського двору пограбували передмістя османської столиці і так само несподівано зникли в нікуди. Цей напад нагадував про лодії руських керівників. князів, що спустошували передмістця Цереграда ще до того, як це стало мейнстримом. Перед тим, як внатитися до столиці, козаки відкрили своє черноморське турне взяттям османської фортеці Варна у 1606 році, а в 1614 пограбуванням Трабзона на півночі Туреччини.
На завершення, у 1616 році козаки взяли найбільший центр работоргівлі та символ османської присутності в регіоні місто Кафу. Принагідно, благородні пірати звільнили бранців, які в кращому випадку мусили були б охороняти султанський гарем, а в гіршому гребти на галерах. Мені досі не зрозуміло, як звільнені раби мали б дістатися додому через усе кримське ханство, але за це козаки отримали плюс 100-500 балів респекту від тогочасних військових експертів. А в народній творчості вони б остаточно закріпилися як захисники простолюду від турків та татар.
До того ж, морські набіги першої половини XVII століття назвали добою героїчних походів. Це стало основоположною частиною героїчного козацького міфу. І мій фокус. про козацький підводний човен, і ракети, і торпеди.
Боже, як круто було вірити в це в восьмому класі. Водночас, якщо поглянути на наслідки героїчних і не завжди доречних походів, стає зрозуміло, що вони ставили палки в колеса відносинам Речі Посполитої та Османської імперії. Турки втомилися слати останні китайські попередження з вимогою втихомирити своє вільне козацтво. Молодий гарачковий султан Осман ІІ зібрав величезне 100-тисячне військо і рушив на Річ Посполиту. Розпочалася Хотинська війна, що тривала з 1620 по 1621 роки У першій великій битві під Цецорою на території Молдови Зухвалий султан завдав коронним військам поразки Багато шляхтичів та магнатів загинули або потрапили в полон А наступного року османське військо зросло до непристойної цифри 200 тисяч вояків І рушило на ослаблені кордони Речі Посполитої Тоді на захист країни приходять козаки Королю вдалося зібрати 80 тисяч на об'єднане військо шляхтичів та козаків.
Під кінець 1621 року у феноменальній битві під Хотином чисельно менше військо Речі Посполитої стримало наступ турків та змусило їх відступити. Не в останню чергу завдяки успішності. пішним діям козаків. Через праску турки мусили призупинити подальший наступ Європи.
Осман ІІ поплатився престолом, а козаки ненадовго стали улюбленцями всього християнського світу. Хотинська битва стала лебединою піснею для очільника козаків Петра Коношевича Сагайдачного, що поміняв жінку на тютюн і люльку. Уже наступного року він піде на заслужений відпочинок від отриманих убит в Іран. І запам'ятається, як чи не найуспішніший козацький ватажок.
Сагайдачний походив з родини дрібного галицького шляхтича, здобув освіту в Острозькій академії і планував кар'єру вчителя. Проте козацька шабля більше підходила його руці, ніж стилус для письма. Тому Сагайдачний приєднується до козаків.
Тоді основним заняттям козаків, окрім звичних нападів на турків і татар, з типових промислів та грабежів стає війна за гроші в усіх неспокійних куточках Європи. А часи для цього були сприятливими. На початок XVII століття припадає пік похолодання, так званого малого людовикового періоду. Це пророкувало лихо простолюду та як наслідок політичну нестабільність вельможам.
Тому попит на найманців неабияк зріс. Сагайдачний у складі козацьких загонів повоював у Валахії та Лівонії, це нинішні Румунія та Естонія. Коли він став козацьким ватажком, то перетворив розбещених з типовою вольницею козаків на ефективні бойові загони з жорсткою дисципліною, якими талановито керував під час бойових дій.
Уважаємо на це. Вважається, що Сагайдачний командував і морськими вилазками козаків на береги османських володінь у Чорному морі в добу героїчних походів. Проте особливо яскравою була участь козаків у походах на Московське царство.
Слід відзначити, що Москві в кінці 16-го на початку 17-го століття було не солодко. Не дарма цей період в історії Московського царства називають смутою. Похолодання співпало з періодом міжцарів'я, коли помер останній представник династії Рюриковичів. Між боярами, що претендували на престол, почалася цілком передбачувана гринь. Вирішити питання престолонаслідування взялися польські шляхтичі, які охоче наймали козаків.
Спочатку козаки допомагали самозванцю та авантюристу Лжедмитрію, що видавав себе за померлого сина Івана Грозного. Потім Лжедмитрію ІІ. Потім польський королевич Ладислав вирішив особисто відібрати московський престол у новообраного царя Михайла, засновника династії Романових. У 1618 році 20-ти тисячне козацьке військо на чолі з загайдачним приєдналося до походу на Москву в обмін на обіцянки розширити козацьке самоврядування, привілеї та свободи православної віри. Хоча кампанія й не ввінчалася остаточним успіхом, нахабні та несподівані рейди козаків змусили московського царя підписати перемир'я.
За його умовами, до речі, посполитою поверталися більшість земель, захоплених Москвою ще у 16 столітті, зокрема Чернігівщина та Сіверщина. Козаки отримали статус героїв військових кампаній і рятівників держави. Однак у мирний час ця держава їх уже не потребувала. Польський король Сегізмунд ІІІ послідовно відстоював інтереси польської католицької шляхти та магнатів.
Він не бажав іти ні на які поступки українським частинам своїх володінь. На території України поширюється фільваркове господарство, що вже досягає світа і святих, околить Запорозької вольниці. Стрімко зростають земельні володіння польських шляхецьких родів Потоцьких, Замойських, Калиновських, Конецьпольських.
Зростають за рахунок селян, що втрачають як землю, так і особисту свободу. Утисків зазнавала і православна церква, яку взяли під опіку. І наостанок, після закінчення Хотинської війни, польський уряд зменшує реєстр з 40 тисяч до 3. Усі, хто не потрапив до цього списку, ласкаво запрошували повертатися гарувати на полях магнатів.
Спочатку козаки спробували захопитися. захистити свої меркантильні інтереси мирно у формі петиції королю. У них йшлося про необхідність зберегти давні права та вольності, збільшити реєстру і платню, дати можливість вільно їздити на заробітки до сусідніх монархів. Що важливо, привілеї для реєстровців діяли лише на королівських землях, тому козаки прохали короля поширити їх і на землі магнатів.
Між іншим, вони згадали і про необхідність скасувати церковню унію, а також про те, щоб заборонити королівським військам залишатися на постій на території Київського війська. воєводства. Наче ж нічого надзвичайного й не вимагалося.
Однак Сейзмунд ІІІ рішуче відкинув вимоги козаків. Зрозуміло, що козаки відмовлялися миритися з таким станом речей. Тепер у боротьбі за свої інтереси вони могли розраховувати на підтримку найбільшого за чисельністю та пригніченістю стану селянства.
Воно в цей час почало масово самовільно покозачуватися, особливо активно на Київщині. У цьому регіоні осіли козаки, багато з яких брали участь у Хотинській війні і відмовлялися виконувати укази польських урядників. Хіфта старост.
У 1625 році королівські війська на чолі з коронним гетьманом, головнокомандуючим по-сучасному Станіславом Конець-Польським, рушили на Київщину, щоб силою придушити козацьку сваволю. На допомогу повсталим рушили запорожці на чолі з Марком Жмайлом. Із запеклих боїв, що перемістилися в район Курукового озера на Черкащині, ніхто так і не вийшов переможцем.
Проте серед козацтва намітився внутрішній розкол. Козацька старшина, що виступала за примирення з польською владою, скинула Жмайла. Після переговорів було підписано Куруківську угоду.
За умовами угоди учасникам повстання оголошувалася амністія, реєстр збільшувався до 6 тисяч, збільшувалася платня. Однак козаки мали відмовитися від іноземних походів. Обраного гетьмана затверджував король, а права та привілеї козаків діяли лише на королівських землях.
Крім цього, було утворено 6 козацьких полків. На їх території козацтво зобов'язувалося виконувати функції поліції. Вони мали змушувати всіх, хто не потрапив до реєстру, повернутися до панських маєтків, ловити втікачів на Запоріжжя. Загалом придушувати будь-яку сваволю. Як ви вже здогадалися, ціль цих умов дискредитувати і відділити реєстровців від решти суспільства, встановити над бутівними козаками контроль, їх же руками не допускати повторення повстання.
Між реєстровцями і запорожцями, або ж низовими козаками, які тепер офіційно перебували поза законом, розкол дійсно поглибився. Однак це був єдиний результат угоди, що дійсно справдився. Кілька років хідкого перемир'я і ось у 1630 році військові військи вирішили втратити військові війська.
військ Козапорожців знову прямує на правобережжя. Повсталих очолює авторитетний ватажок Тарас Федорович, або Трясило, за походженням кримський татарин на ім'я Хасан. Як справжній татарин він приділяв увагу розвитку козацької кінноти. До того козаки зазвичай воювали пішо.
Також Трясило додав до вимог повсталих пункт захистити православну віру. Козаки зустрілися з коронними військами Конець-Польського під Переяславом. У результаті боїв Тарас Севченко отримав сюжет для поеми «Тарасова ніч», а козацька старшина знову пішла на мирову.
Умови Куруківської угоди доповнилися збільшенням реєстру до 8 тисяч і дозволом самостійно обирати гетьмана. Тресило не погоджувався з умовами, а тому відступив з повстанцем. ...сталими на Запоріжжя, а потім на Дон. Запорізька Січ уже сітіла в печенках влади Речі Посполитої. Могнище повстань вирішили спочатку ізолювати, а потім погасити в зародку.
Для цього запланували побудувати фортецю Кодак перед першим порогом Дніпра. Інженерам запросили француза Гійома Левасера де Брайан. плану. Через роботу він подорожував землями України та Запоріжжя, склав детальні карти, місцевості і залишив опис своєї мандрівки.
За це Гійому респектують сучасні любителі історії. Однак його фортеці не судилося довго простояти. Уже через кілька років Кілька тижнів козаки на чолі з гетьманом Іваном Сулимою віроломно захопили і зруйнували фортецю Кодак.
Слід згадати, що Сулима був дослідчений морським вовком, ходив в морські походищі з легендарним козацьким ватажком Самілом Кішкою. Однак нахабного гетьмана видали зрадники. Сулиму чекала страта, а разом з тим гідне місце в українському фольклорі та народній пам'яті.
Фортецю відбудували, однак відновити довіру між козаками і владою не вдалося. Нове повстання у 1637-38 роках охопило обидва боки Дніпра. Його очолили Павло Бут або Павлюк, Дмитро Гуня та Яків Острянин. Навчені гірким досвідом коронні війська та війська магнатів розбили козаків частинами підлубнами і жовнином.
Острянину та гунні вдалося пробитися на територію Московського царства, де козаки осіли на території Слобожанщини та Дону. Влади Речі Посполити й мусила остринину втратити. остаточно вирішити козацькі питання. У 1638 році сейм ухвалив документ під назвою «Ординація війська Запорозького». Внаслідок невдалих козацьких повстань були скасовані права і привилегії реєстровців на вічні часи.
Крім цього, реєстр зменшувався до 6 тисяч. До нього могли увійти лише ті, хто не брав участь у повстаннях, тобто ніхто. Гетьмана заборонялося обирати серед козаків, замість нього призначався польський комісар.
Скасовувалася виборність старшини і козацьке судочинство. Під страхом смерті ніхто з козаків не міг потрапити на Запоріжжя. Фортецю Кодак мали відбудувати і залишити там залогу з двох полків.
Ординація мала зробити з реєстровців підпорядкований владі загін для захисту південних кордонів. Це справді подіяло. Протягом 1638-48 років встановився період так званого «золотого спокою».
Однак, за відомою приказкою, після затища мала бути буря. Козацтво було не єдиним, хто каламутив воду у тихому болоті Речі Посполитої. Тенденції релігійного протистояння, які ми окреслили у минулій лекції, набирають. У першій половині XVII століття православна церква Речі Посполитої опинилася в дуже невигідному становищі. Після Берестейської унії король Сигізмунд ІІІ оголосив, що всі, хто не приєднається до унії та новотворної уніацької, тобто греко-католицької церкви, оголошуються поза законом.
Він відстоював свою позицію аж до смерті у 1632 році, тому боротьба православної церкви за повернення легального статусу затягнулася на довгі 30 років. Щодо православних, на місцях чинилися насильницькі. дії. Зокрема, у них намагалися вдібрати церкви, монастирі та землі. Однак, не без підтримки православної шляхти на чолі з князем Остроським, православні відстояли Києво-Печерський монастир.
Він став одним з основних центрів православної культури, книгодрукування та протистояння Унії. Православні чинили опір різними способами, зокрема, і законними. У 1599 році в місті Вільно православна та протестантська шляхта уклали договір про спільну боротьбу за свободу богослужіння Православні та протестанти разом почали бомбити і зривати засідання сеймів. Так вони добилися ряду стратегічних поступок, зокрема заборону насильницької зміни віросповіданні.
У 1615 році вслід за Львовом виникло Київське православне братство. А в 1620 році братство заснували і міщани Луцька. Однак ситуація на місцях часто не змінювалася, а польська та полячина католицька шляхта продовжували релігійні утиски. Сили православної шляхти і міщан танули. Однак стефету перейняли козаки.
У 1620 році гетьман Петро Конашевич Сагадячний разом з усім 20-ти тисячним козацьким військом вступив до Київського братства. Так він підтвердив, що бере православну церкву під опіку. Того ж року за безпосередньо сприяння козацького гетьмана відбулася подія, яку ми називаємо відновленням Вищої православної ієрархії.
Якщо по-простому, після Берестейської унії Вищу православну ієрархію замінила греко-католицькою. Потрібно було переосвятити нового київського митрополита. Нагода підверта.
Він повернулося у 1620 році, коли єроселимський патріарх Феофан повертався з подорожі до Москви. Гетьмани, козаки Грошима та Силою допомогли підкоригувати його маршрут додому. Тепер він пролягав через українські землі.
У Києві митрополит Феофан висвятив митрополитом київським, галицьким та всія Русі відомого полеміста Йова Борецького. Він пробував митрополитом аж до смерті у 1631 році. Отже, православну іерархію було відновлено.
Наступним кроком стала боротьба за іерархію. за визнання її легальності. Перед початком Хотинської війни Петро Конашевич Сагайдачний висунув це як одну з основних умов приєднання козаків.
військ до королівських. Однак, як ви пам'ятаєте, невчасно помер. Боротьба продовжувалася на наступних 12 сеймах, однак король Сегізмунд ІІІ залишався непорушним. Однак з'явився дручний момент, щоб дотиснути це питання. Смерть короля і скликання виводити.
Бурчого Сейму. Православні та протестанти відмовилися починати обговорювати будь-які питання до задоволення їх вимог. Тому їх задовольнили. Новий король Владислав IV мусив погодити пункти для заспокоєння руського народу.
Згідно цієї З цієї угоди православна церква повертала свій легальний статус. Визнавалася її вища ієрархія, дозволялася свобода віросповідання та богослужіння, а також друкарні, школи та братства. Власність поверталася церкви та монастирі Києва, окрім Видубицького.
Статті задовольняли основні вимоги православних і протестантів. Але це був лише тимчасовий компроміс між католицьким та православним духовенством і їх покровителями. Згодом, під тиском католицької шляхти, король аннулював деякі пункти статей. так і залишилися невирішеними.
У 1632 році митрополитом київським було обрано Петра Могилу, архімандрита, тобто очільника Києво-Печерського монастиря. Він був представником молдавського боярського роду. Довго вагався між політикою та війною, брав участь у Хотинській війні, був претендентом на Молдавський престол.
Однак, зрештою, обрав церковну кар'єру і прийняв чернечий постриг у Києво-Печерському монастирі. Через два роки у 30-річному віці він замінив на на посаді архімандрита, відомого нам Захарія Копистинського. Безпрецедентна подія для такої молодої людини. А ще через два роки Могила став митрополитом київським.
Петро Могила був амбітним і рішучим, не лише коли обирав посади. Як тільки він прийшов на митрополитчу кафедру, то одразу розпочав ряд реформ. Вони мали зміцнити хідке становище православної церкви в умовах постійної боротьби. Перш за все, могила працював над зміцненням владної вертикалі всередині церкви.
Жоден з єпископів не мав права займати посаду без погодження з митрополитом. Усі минулі призначення рядових священників переглянули на дотримання церковних канонів. Усім, хто перейшов перевірку через екзамен, надавалися нові дозволи на діяльність з чітким переліком обов'язків.
Однак жити в своє задоволення священники більше не могли. Митрополит призначав спеціальних наглядачів, що мали слідкувати за діяльністю священників та іерархів. а також станом церковного життя.
Відновлювалася діяльність церковних соборів, щорічних єпархіальних зборів. Створювався окремий церковний суд, обмежувався вплив світських покровителів на церковне життя. Порядковувалося чернече життя та діяльність монастирів. Окрім адміністративних моментів, Петро Могило вирішив навести лати в релігійній догматиці.
Наявність різних перекладів святого писання спричиняло розгардіяж у літургіях, що вели священники, а також у церковних канонах. Тому, окрім сили селеної полемічної, та просвітницьких праць Петро Могила видав дві важливі книги «Катехізис» і «Требник». Там були визначені основи православної віри, обряду, способи ведення служб та інші важливі питання.
Слід визначити, що попри всі реформи, ім'я Могили зазвичай асоціюється лише з одним Києво-Братським колегіумом, заснованим у 1632 році. Нині він відомий як Києво-Могилянська академія. Цей навчальний заклад став чи не найбільшим тогочасним інтелектуальним центром у цій частині земної кулі.
Він зайняв місце у строчках. Петро Могила помер у 1647 році. У заповіті він переписав майже все численне майно на користь Києво-Братського колегіуму. Його діяльність зміцнила фундамент Православної церкви перед землетрусом, що чекав на Річ Посполиту вже через рік. Поговоримо про те, чим жила греко-католицька церква у першій половині XVII століття.
Варто почати з розчарування, якого зазнали на початку століття її ієрархі. Хоча вони користувалися протекцією папи та короля, здобути остаточного урівняння в правах і привилегіях з католиками їм не вдалося, як і повного контролю над землями і майном православної церкви. Першим митрополитом греко-католицької церкви був Михайло Рогоза, який невдовзі після унії помер. У 1599 році митрополитом став батько унії Іпатій Потій.
Він активно працював над залученням духовенства і шляхти до унії. приєдналися близько 50 волинських шляхетських родів. Крім цього, вдалося встановити контроль над сімома єпархіями колись єдиної київської митрополії. За православними залишилося всього 5. Крім цього, Потів створив першу греко-католицьку семінарію та школу в славнозвісному Бересті.
Після смерті Патія Потія у 1613 році представником Руської унійної церкви став Йосиф Велямин Руцький. За його значущістю, його реформаторська діяльність для греко-католицької церкви співмірна з діяльністю Петра Могили для церкви православної. Він домігся у рівнянні в статусі греко-католицьких шкіл та єзуїцьких колегіумів. А отже, греко-католицькі священники змогли навчатися у західних католицьких навчальних закладах.
Було реорганізовано чернецтво та створено Орден Святого Василія. Після відновлення Вищої Православної Іерархії Руцький запропонував об'єднатися з Православною Церквою в єдиний Київський, увага, патріархат. Під зверхністю Риму, звичайно. Ініціативу на підтримку Рима, вона підтримувалася в Римській Церкві.
Він не підтримав ніхто, але статус Атланта Унії та підпори церкви Руський за собою закріпив. Отже, релігійне життя в Україні першій половині XVII століття продовжувало перебувати в постійній боротьбі. Важливо зазначити, що в словесних перепалках полемісти обох церков виступали захисниками інтересів народу Руського. Його окремішність не викликала сумнівів, а корені сягали часів Київської Русі. Коли цей народ заявить про свої права, втрачення через різні обставини, залишалося справою часу.
Сподіваюся, для вас цілком очевидно, що культура українських земель наприкінці XVI-XI половини XVII століття звивалася під впливом Берестейської унії та зростаючої зацікавленості релігійним життям. Спровідним літературним та публіцистичним жанром була полемічна література. Однак з'являлися твори, що під впливом поширених у Європі ідей проповідували гуманістичні ідеали.
У цей час літературною мовою українських та білоруських земель залишається руська, але під впливом її розмовних варіантів починають формуватися відмінності. Ми можемо говорити про початок формування давньоукраїнської мови, якою пишуть тогочасні літературні та білоруські землі. та драматичні твори.
Поширюється книгодрукування. Під його впливом розвивається жанр книжкової гравюри. Причому як релігійного спрямування, так і світського. Як, наприклад, гравюра з Гетьманом Сагайдачним на вірші Касіяна Саковича. У театральному фільмі В реальному мистецтві з'являються нові жанри інтермедія та вертеп.
Інтермедія це коротенькі комедійні сценки між основними актами довгих і зазвичай нудних драм. Тематика більшості таких драм була, спробуйте здогадатись, якою, так, релігійною. А вертеп це не лише ваш підзаробіток на зимові свята, а ще й мандрівний ляльковий театр.
Як окремий жанр, він виник саме в першій половині XVII століття. У живописі активно розвивається портретний живопис. Кожен поважаючий себе шляхтич може зробити портрет у повністю. повний зріст у стильних золотих чоботах, де він дивиться вдалечінь під перші руки в боки.
В архітектурі та містобудуванні зростає вплив європейського відродження. Це особливо помітно на львівському прикладі. Замки перестають будувати виключно для оборони.
Розбивається палацеве будівництво, як, наприклад, знаменитий палац Потоцьких у Підгірцях. Ми постійно згадували про розвиток освіти. Розширювалася мережа колегіумів та шкіл усіх християнських конфесій.
Виникали перші шкільні підручники, як, наприклад, згаданий букет. буквар Івана Федорова. В усній народній творчості відображалися болючі теми того часу. Виникає жанр історичних пісень, де літописні свідчення про козацькі повстання переводяться у формат наспівів та речитативного сторітелінгу. У затяжних, тужливих думах, таких як Маруся Богославка, Самій Локішка чи Плач невільників, розповідалося про тяжку долю людей, що потрапили в рабство.
І прославлялися ті, кому вдалося їх звільнити, насамперед козаки. Отже, культура українських земель першої половини XVII століття розвивалася. в конфліктному середовищі. Це її стимулювало та підживлювало.
Культура, зрештою, проникала в усе ширші кола суспільства.